Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Але вмить вона змiтае усмiшку з вуст i зиркае навкруги: чи не стежить хто-небудь за нею.

Так! – значить, вона тодi не помiтила мене, та не помiчае мене й тепер!

На розi Василькiвськоi й Благовiщенськоi вона мае пересiдати. Коли ми ждемо вагона, я декiлька разiв стаю так, щоби вона побачила мене. Справдi, вона помiчае мене, але я не помiчаю нiякоi рiзницi мiж ii поглядом, коли вона дивиться на стовп лiхтаря i на мене. І тiльки зауваживши, що я не спускаю з неi очей, вона кривиться незадоволено й одвертаеться.

Коли б вона вилаяла мене, менi б було не так соромно, як вiд цiеi гримаси!

Одначе, я iду далi з нею. Тепер я сiдаю напроти, й менi видко все лице ii. Вуста видаються вже нiби меншими, зате в лицi бiльше сухостi, холодностi. Вона дивиться вбiк вiд мене i я все-таки не знаю, чи вона пiзнала мене, чи нi. Я ж тодi був у шубi й цилiндрi, а тепер у лiтнiм, сiрiм капелюсi й легкiм пальтi. Так, через це, мабуть, вона й не пiзнала мене. А в тiм, чому б вона повинна показувати, що пiзнала, яка iй вiд того приемнiсть?

Вона пiдводиться i збираеться вийти.

Я бажаю вiд усього серця, щоб вона забула на лавцi свою срiбну плетену торбинку. Але нi! Вона бере ii. Я теж устаю. Шапочка кидае в мене поглядом строго та уважно, неначе хоче сказати: «Намiряешся чiплятись? Даремно!» Одначе я йду за нею. Іду крокiв зо два вiд неi, дивлюсь iй у спину й почуваю чудну, незрозумiлу менi самому глибоку нiжнiсть.

Бiла Шапочка звертае направо. Тут лiхтарiв менше, дерева шапками прикривають тротуар i здаеться, нiби йдеш пiд скелями.

Пiдбори Шапочки сухо постукують попереду. Вона ступае дуже рiвно, й по ii спинi вже помiтно, що вона прислухаеться до моiх крокiв. Я знаю, що вона повинна боятись: тут у цiй невеличкiй вуличцi так мало прохожих, – i менi вiд цього обидно й сумно.

Аж ось я набираюсь одваги, декiлька разiв глибоко переводжу дух i нагоняю ii. Шапочка зиркае гостро на мене й надае ходи.

– Простiть ради бога! Не сердьтесь i не бiйтесь мене!.. – починаю я якомога благаюче.

Вона мовчить i йде ще швидше.

Я мовчу й дурновато, нiяково усмiхаючись, iду поруч, не знаючи, що сказати.

– Простiть!.. Ви раз, весною, прогнали мене, коли я… причепився до вас. І менi було… І я, звичайно… Але запевняю вас, я… не хочу образити…

«Що зi мною?! Як глупо я поводжусь!» – з дивуванням i соромом думаю я.

– Будь ласка, дайте менi спокiй!.. – говорить нарештi Шапочка.

Я такий радий, що вона забалакала, що не чую в ii голосi нi досади, нi тривоги.