Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Шапочка усе з тим самим непорозумiнням, немов розмiрковуючи, помалу потискуе одним плечем.

– Ну, добре: сядьте на мiсце! Треба побалакати до ладу. Все це нiсенiтниця. Сiдайте! Все одно… Ну, от. Тiльки ви не думайте, що я змiнила свое вiдношення через вашi слова. Змiнила через те, що не додержала характеру. А тепер менi все одно. І я хочу зрозумiти в чому тут рiч. Ви ж уночi не ходили додому спати?

– Нi! – усмiхаюсь я.

Не знаю, чого усмiхаюсь: чи з ii питання, чи з цього дiлового, заклопотаного, непорозумiлого виразу.

– І не обiдали?

– Нi!

– Ви з’iли тiльки пiвфунта цукрових бубликiв i випили декiлька пляшок квасу. Так?

– Так! Одначе ви зiбрали вiдомостi…

– Добре! А коли б я не вийшла до вас учора, ви i другу нiч простояли б?

– Простояв би…

Сонячна смуга на волоссi Шапочки стае червонiшою й густiшою, а на нижнiй частинi ii щоки видно палаючий мазок. Шапочка пильно дивиться не мене, нiби розглядаючи цiкаве, незрозумiле iй явище природи.

– Добре! Ну, а коли б я не звертала на вас уваги цiлий тиждень, два, мiсяць?

Я нарештi смiюсь.

– Ну, тодi я вже не знаю, що робив би. Постарався б упасти швидше, щоб мене одпровадили додому.

– Ага!..

Дивно, до якоi мiри вона тепер зовсiм iнша. Зовсiм дiвчинка, розумна, вередлива, цiкава.

– А ви хто такий?

– Я адвокат. Звуть мене: Якiв Васильович Михайлюк.

– Михайлюк? Не чула. Добре! Ви жонатi?

– Нi, «холост»! Ми обое смiемось.

– Чудно! А менi чогось здавалось, що ви жонатi i жiнка у вас маленька, кругленька брюнетка з твердими, як опука, щоками.

– Дуже приемно познайомитись з моею жiнкою. Але ви не дуже високоi думки про мiй смак. А тим часом я, здаеться, мав нагоду довести вам, що маю деякий смак…

Шапочка не розумiе натяку й серйозно питае:

– Чим же ви довели?

– Та хоча б уже тим, що ваше лице менi подобалось…

– Ну, це вже… – трошки нiяковiе вона й раптом додае: – А знаете? Ви, здаеться, справдi не такий уже нахаба. Хочете познайомитись з моею сестрою? Нехай потiшиться! Вона запевняла, що пригода кiнчиться тим, що я таки як слiд зазнайомлюсь з вами.

І Шапочка, морщачи губи комiчною усмiшкою, веде мене в передпокiй, звiдти в вiтальню, де зупиняеться, робить менi знак i гукае до дверей сусiдньоi хати:

– Марусю! Семен Семеновичу! Ідiть-но сюди!

Я заражаюсь ii усмiшкою й теж усмiхаюсь.