Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

І зразу вона стае ясною, довiрливою, одвертою. А в мене таке враження, що Шапочка широко розставляе руки, немов для обiймiв.

– Ви вже прийшли?! Та ви ж позавчора були!

Покоiвка пускае очi додолу й швидше виходить з передпокою, щоб не засмiятись при панночцi.

– Дуже прохаю вибачення, Ганно Пилипiвно, але…

– Добре! Ходiть до мене, я мушу з вами серйозно побалакати.

Тон начальницi, що, мае робити прочуханку своему вихованцевi.

– Сiдайте! Не туди! Отут!

Завiса на вiкнi напнулась, немов вiтрило, а на небi висить, як велетенська китиця винограду, попелясто-синя хмара.

Десь глибокою октавою покашлюе грiм. Дерева слухають чуйно, непорушно; часом раптом заклопотано, хапливо перешiптуючись i здригуючись.

Ми сидимо на тих самих мiсцях, що й у перший мiй вiзит. Тольки тепер нема сонячного ореолу на головi у Шапочки. Вона заклопотано хмуриться, насупивши брови й десь обмiрковуючи, як краще почати. На нiй широка червона блузка з фалдами, i через це Шапочка здаеться повнiшою i простiшою.

Довкола лиця так само пушиться багато тоненьких пасмочок та окремих волосинок, якi повиннi лоскотати щоки. Нiс з гордою, упертою горбинкою, хижий.

– Ну, от що! Скажiть: ви, звичайно, намiряетесь залицятись до мене? Так?

Питання настiльки несподiване, що я вiдповiдаю:

– Так, намiряюсь!

– Ну, от! Чудово! Так я вважаю за необхiдне найсерйознiше попередити вас, що з цього нiчого не вийде. Ах, та й надокучила менi ця дурна завiска!

Шапочка сердито хапае завiску, що напнулась i натискувала iй на голову, скручуе ii й прив’язуе поворозками бiля вiкна.

На мене дме густим задушливим вiтром. Я мовчу.

– Ви чули? – сiдаючи на мiсце та строго подивившись на мене, питае Шапочка.

– Так, я чув! Можна спитати через що?

– Звичайно, можна, – ваше повне право. По-перше, через те, що я взагалi цього не люблю. По-друге, що не маю для цього часу. Трете, ви менi цiлком не подобаетесь. От! І тому з мого боку було б дуже негарно, коли б я вас не попередила. Ви ходитимете сюди, щось таке там гадатимете собi, гаятимете час, все це по-дурному.

І коли я це знаю, то повинна сказати вам з самого початку. Я мала вже досить неприемностей з цього приводу. Буде з мене! Я не хочу бiльше нiяких докорiв!

– Не думаю, щоб я коли-небудь…

– Ах, тi так само не думали! А потiм мало не з кулаками кидались на мене. Красно дякую! Менi це вже надокучило. Чого я себе якось тримала з ними? А я знаю, як я тримаю себе? Як умiю, так i тримаю себе.