Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Йому снився Жириновський, грубий i рiшучий, i говорив чомусь Жириновський увi снi по-украiнськи, але говорив правильнi слова: «Украiна мае бути вiд моря i до моря! Ми ще вмочимо украiнськi чоботи в Індiйському океанi!»

І тут же приснилося Тарасу, що вiн спить i бачить цього Жириновського увi снi, а сам, у верхньому снi, в начебто бiльш пiдконтрольнiй свiдомостi оболонцi сну, думае про те, що потрiбнi Украiнi своi Жириновськi, своi, украiнськi до мозку кiсток. І нехай вони будуть запеклими демагогами i навiть iдiотами, але служитимуть украiнському народовi вiрою i правдою, прищеплюючи йому пильнiсть по вiдношенню до ворога i доладно пояснюючи саме поняття «ворога вiтчизни».

Окрiм цих думок, щось iще сторонне вiдносно Жириновського й Украiни було присутне на недодуманому i недомовленому рiвнi. Було присутне i нiби свербiло, вимагаючи уваги, як свербить щойно вкушене комаром мiсце. Ще, можливо, хвилин двадцять сну, i зрозумiв би, дочекався б Тарас прояснення цiеi недодуманостi. Але тут задзеленчав дверний дзвiнок, струснувши тiло сплячого хазяiна квартири своею фiзичною несподiванiстю. Услiд за цим вибралося тiло зi свого сплячого стану. І, перш нiж зникнути, злилися в одну обидвi оболонки його непростого сну.

Розплющив очi. Дзвiнок уже затих, але вiн устиг пройти наскрiзь через його слух, i вiдлуння дзвiнка все ще дзвенiло в повiтрi квартири i всерединi голови.

Тарас нiкого не чекав, а отже, у дверi мiг зараз дзвонити тiльки його сусiд знизу. Але з якого дива? Адже пам'яталося Тарасу дуже виразно, як вiн переступив п'яту сходинку.

Отже, розбудити сусiда його ранне повернення додому могло тiльки в одному випадку – якщо той узагалi не спав.

Тарас надiв бiлий махровий халат, списаний iз готелю «Жорж» знайомим банщиком. Улiз ногами в капцi й рушив до дверей, налаштовуючись на помiрну грубiсть, аби скоротити до мiнiмуму спiлкування з сусiдом.

Клацнув замком i вiдчинив дерев'янi дверi, прикрашенi слiдами вiд колишнiх замкiв, непрацюючими замками i двома, якi все ще пiдкорялися ключам.

Перед ним стояла Оксана, давня знайома Тараса, в довгому пальтi сiро-зеленого кольору. На обличчi одвiчна усмiшка, за якою мiг ховатися будь-який настрiй: вiд ехидного i знервованого до свiтлого i святкового. Бiля ii нiг лежала об'емиста господарська сумка, закрита на «блискавку».

– Що, не чекав? – здивувалась Оксана, оглядаючи махровий халат iз вишитим червоними нитками словом «Жорж» на нагруднiй кишеньцi.

– Нi, – признався Тарас, не рухаючись iз мiсця.