Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

– Вам там не холодно? – грайливо поцiкавився Тарас, затримавши погляд на ii тонких пальчиках, прихованих тканиною рукавичок.

– Не турбуйтеся, – вiдповiла вона. – У мене тут тепловентилятор.

Тарас прислухався i дiйсно почув легке дзижчання.

– А я думав вас на каву запросити… Якщо вам холодно.

– Буде холодно, сама напрошуся! – трiшки ехидно прозвучав ii голосок.

Тарас, уже пiдiйшовши до машини, на мить обернувся. Обличчя дiвчини звiдси було не розгледiти. Яскрава лампа, що свiтила в обмiннику, виштовхувала свое свiтло у вiконце з такою силою, що воно било по очах.

Тарас залишив «опель» пiд своiм будинком на Пекарськiй, а сам вирушив пiшки до найближчого «Інтерактивного клубу».

Загадково-тьмяне освiтлення пiдкреслювало, мабуть, те, що заклад цей цiлодобовий i не дуже популярний. Декiлька столикiв iз комп’ютерами, лiворуч – гола барна стойка, праворуч вiд неi – холодильник зi скляними дверцями, за якими стояли рядами пляшки пива, коли, води. Але навколо – нiкого.

– Гей! – неголосно крикнув Тарас.

– Що, хто там? – прохрипiв iз-за барноi стойки чоловiчий голос.

Тарас пiдiйшов ближче, побачив хлопчину, заспаного, з пом'ятим обличчям, у мiшкуватому светрi.

– Вам що, Інтернет? – сонно запитав вiн.

– Нi, спочатку пива, потiм кави.

– Кави немае, пиво е. Берiть у холодильнику.

Тарас узяв пляшку. Простягнув хлопчинi. Той вiдкрив, дiстав чисту склянку.

– Може, вам Інтернет увiмкнути? – запропонував.

– Увiмкни, – знизав плечима Тарас.

Хлопчина вийшов iз-за барноi стойки, сiв за комп'ютер.

Монiтор засвiтився, з'явилося зображення.

– Ну от, сiдайте! – поступився вiн мiсцем Тарасу.

Тарас влаштувався за комп'ютерним вiдсiком. Праворуч i лiворуч його iндивiдуальний простiр захищали дерев'янi перегородки.

Монiтор освiтлював маленьку стiльницю з клавiатурою та мишкою краще, нiж будь-яка лампа. Тарас вiдсунув од себе клавiатуру. Налив пива в склянку. Пригубив. Потiм дiстав iз кишенi темно-синьоi китайськоi куртки бiлий пластиковий тубус iз-пiд гомеопатичних кульок.

Вiдкрив. І акуратненько висипав на стiл два десятки маленьких камiнчикiв. Деякi з них були темнiшi, деякi свiтлiшi, але всi сiрi. Вiдпив пива ще раз i почав пальцями цi камiнчики рухати.

– У тебе лупи немае? – крикнув вiн у бiк бару.

– Немае, – вiдповiв хлопчина. – Ручка i папiр е, а лупи…

– О! Дай менi паперу! – попросив Тарас.

Хлопчина принiс чистий аркуш А-4.

Тарас вiдразу зсунув долонею камiнчики на бiле полотно паперу.