Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Це, звичайно, тема не застiльна… А ви… Ви так цiкаво одягаетесь! Я ранiше тiльки вашi руки бачив… У рукавичках…

– Ой, тiльки не подумайте, що я – модниця! – Голос Дарки знову став чистим, живим, таким, що звiльнився вiд ноток переляку. – У мене алергiя на грошi… точнiше, на грошовi знаки та дрiб'язок… Я, коли маленька була, тiльки вiзьму монету або паперовi грошi в руку, так вiдразу жар у шкiрi починаеться, спочатку в пальцях, якщо я пальцями грошi тримаю, потiм усi руки червонi по два-три тижнi i сверблять. Страшно дуже було! Зараз я вже навчилась.

Усе добре тепер. Ось, дивiться! – В ii пальцях з'явився банкнот у п'ятсот росiйських рублiв. Зашарудiли грошi, а рука в синiй рукавичцi заграла пальчиками, примушуючи банкнот хрускотiти ще голоснiше.

– Щось я не зрозумiю, – замислився вголос Тарас. – У вас на грошi алергiя, а ви з грошима працюете!

Дарка знизала плечима.

– Платять добре, та й менi лiкарi порадили нiчну роботу, щоб iзранку спати лягати. У мене шкiра дуже чутлива, не лише на грошi.

Коли я ввечерi лягала, то довго не могла заснути, совалася, з боку на бiк переверталась, i теж потiм плями червонi, свербiж… Якби ви не були лiкарем, я б вам про це не говорила.

– Жаль, що я тiльки каменями займаюся, – видихнув Тарас. – Але хто знае? Може, i я чимось зможу допомогти.

Над обмiнкою закричав-засмiявся голосно незнайомий птах. Потiм опустився просто на дах, iще раз рiзко крикнув-реготнув i, шумно ляснувши крильми, злетiв у чорне небо.

– Чули? – У голосi Дарки знову були чутнi страх i переляк.

– Не тiльки чув, але й бачив! – абсолютно спокiйно сказав на це Тарас. – Ворона! Тiльки, здаеться, бiла!

– Ворона? – здивувалася Дарка. – Ворони так не кричать. Ворони каркають! Та i вночi вони сплять. У Стрийському парку. А вранцi летять на звалище в Грибовичi.

– Звiдки ви все це знаете? – здивувався Тарас. – Ви що, стежите за воронами?

– Вони над нашим будинком лiтають, i в дитинствi так лiтали, через увесь центр. Увечерi в парк, а рано-вранцi – на звалище! Їх же тут тисячi!

Тарасу навiть не довелося виправдовуватися за свою брехню.

Не розгледiв вiн цього птаха, тiльки його забарвлення, але був вiн, здаеться, бiльший за звичайну ворону. Проте Дарку це питання раптом перестало цiкавити. Вона згадала свое дитинство. І почала про нього розповiдати. Кава забулася, смак ii, як i той заряд бадьоростi, який дае кофеiн, випарувався з язика. Втома починала змагати, i протистояти iй ставало Тарасу все складнiше i складнiше.