Тартарен Тарасконський

Однак що то значить марнославнiсть! Бiдолашний Тартарен, коли в нього вперше спитали про мандрiвку, замiсть сказати: вiн не мае намiру нiкуди iхати, вiн i в голову такого не покладав, – загадково промимрив:

– Гм… Гм… Може… Поки що нiчого певного не скажу…

Коли спитали про це вдруге, Тартарен вiдповiв:

– Дуже можливо…

Либонь, уже трохи призвичаiвся до цiеi думки…

Коли ж спитали втрете, вiн вiдрубав:

– Так!

І незабаром у клубi, а потiм у Костекальда Тартарен, зiгрiтий яечним пуншем, натхнений оплесками, яскравим свiтлом, зачарований захватом, з яким сприйняли земляки звiстку про його мандрiвку, врочисто прорiк: йому обридло стрiляти по кашкетах, i ближчим часом вiн вирушае полювати на величезних атлаських левiв…

Цю заяву зустрiли гучним «ура!».

А потiм знову яечний пунш, потиски рук, обiйми – i до самiсiнькоi пiвночi серенади та палаючi смолоскипи пiд будиночком iз баобабом.

Невдоволений був тiльки Тартарен-Санчо! На саму лиш думку про мандрiвку до Африки i про полювання на левiв волосся ставало в нього дибом.

Прийшовши додому, вiн здiйняв бучу, називав Тартарена-Дон Кiхота недоумком, мрiйником, шаленцем, тричi божевiльним, якнайдокладнiше змальовував усi лиха, якi чигають на нього: корабельна аварiя, ревматизм, тропiчна пропасниця, рiзачка, чума, слонова недуга, проказа тощо. І все це – пiд звуки серенад на честь героя, що досi лунали знадвору…

Тартарен-Дон Кiхот присягався й заклинався: вiн, мовляв, буде обачний i розсудливий, тепло вдягатиметься, вiзьме з собою все, що тiльки може знадобитися в дорозi, – проте Тартарен-Санчо нiчого не хотiв слухати.

Йому, сердезi, вже ввижалося, що леви розiрвали його на шматки, що його засмоктали пiски, мов Камбiза… Другому Тартареновi ледве вдалося його заспокоiти, сказавши, що поiде вiн ще не зараз, що квапитись нема чого, що, кiнець кiнцем, вони ще й не вирушали…

І справдi: хто б це виряджався в отаку мандрiвку, не спорядившись як слiд? Хiба ж вiн не знае, куди iде? То чого б це вiн зiрвався отак, нi сiло нi впало?

Наш герой почав iз того, що обклався книжками всiх славетних мандрiвникiв по Африцi: Мунго Парка, Кайе, доктора Лiвiнгстона та Анрi Дювер’е.

У цих книжках вiн вичитав, що вiдважнi слiдопити, перш нiж вирушати у тривалi мандри, довгий час привчали себе терпiти голод i спрагу, виснажливi переходи, всiлякi злигоднi. Тартарен, iх наслiдуючи, й собi почав харчуватися самою «перевареною водичкою».