Тартарен Тарасконський

Вiн говорив, як подовгу доводиться чатувати на звiра темними ночами, говорив про малярiйнi багнища, про рiчки, отруенi олеандровим листям, про снiги, про палюче сонце, про скорпiонiв, про хмари сарани… Розповiдав вiн також про атлаських левiв, про те, якi вони дужi, як нападають, якi бувають лютi, коли паруються…

Кiнець кiнцем, натхнений власною мовою, Тартарен схоплювався iз стiльця й, вибiгши на середину iдальнi, рикав, як лев, кричав: «Пах-пах!», удаючи пострiл з карабiна, свистiв, як розривна куля, розмахував руками, перекидав стiльцi…

І господар, i гостi сидiли блiдi, мов полотно.

Чоловiки перезиралися й хитали головами, жiнки заплющували очi й тихо повискували з жаху, старi дiди войовниче потрясали своiми довгими цiпками, а в сусiднiй кiмнатi хлоп’ята, яких давно вже повкладали спати, розбудженi риканням i пострiлами, здiймали лемент i просили засвiтити свiтло.

Проте час минав, а Тартарен усе нiяк не рушав у дорогу.

XI. Шпагами колiть, панове, шпагами, а не шпильками!

Та чи й справдi мав вiн намiр iхати?… Тартаренiв бiограф, мабуть, не спромiгся б вiдповiсти на це делiкатне запитання.

Минуло вже понад три мiсяцi, як звiринець Мiтен поiхав з Тараскона, а наш винищувач левiв i досi не рухався з мiсця… Може, простодушний тарасконець, заслiплений самооманою, гадав, що вiн уже побував в Алжирi? Може, розводячись про майбутнi лови, вiн сам себе переконав, що все це вже було, мабуть, уявляв це собi так само виразно, як i те, що пiднiмав у Шанхаi консульський прапор та стрiляв – пах-пах! – по монголах.

Однак якщо Тартарен Тарасконський знову став жертвою самоомани, то тарасконцi, на превеликий жаль, не стали. І коли по трьох мiсяцях чекання вони довiдались, що винищувач левiв не склав iще жодноi валiзи, то почали ремствувати й нарiкати.

– Буде так само, як i з Шанхаем! – посмiхаючись, казав Костекальд.

Тарасконцi пiдхопили цю фразу, бо жодне вже не вiрило у Тартарена.

Особливо безжальними були телепнi й страхополохи на взiрець аптекаря Безюке – тi, що й вiд блохи сахаються, а стрiляючи з рушницi, завжди заплющують очi.

Хоч би куди пiшов бiдолашний Тартарен – чи в клуб, чи на еспланаду, – вони пiдходили до нього й глузливо питали:

– То ви iдете? Коли ж?…

У крамницi в Костекальда Тартарен уже не був найпочеснiшим гостем i найвищим суддею. Стрiльцi по кашкетах зреклися свого ватажка!

Потiм посипалися епiграми.