Тартарен Тарасконський

Офiцери, що поверталися до своiх полкiв, дами з марсельського «Алькасара», мандрiвнi актори, багатий мусульманин (вiн щороку вирушав на прощу до Мекки), чорногорський князь, жартун i витiвник, який наслiдував Равеля та Жiля Пере… Нiкого з них не мучила морська хвороба, всi вони пили шампанське з капiтаном «Зуава» – череватим марсельцем, який кохався у розвагах та бенкетах, мав двi сiм’i – одну в Марселi, другу в Алжирi – i веселе прiзвище Барбасу.

Тартарен Тарасконський ненавидiв усiх цих людцiв, iхня гульня додавала йому мук…

Нарештi третього дня по обiдi на пакетботi зчинився раптом страшенний шарварок, який вивiв нашого героя iз зацiпенiння.

На носi «Зуава» забамкав дзвiн. На палубi загупали важкi матроськi чоботи.

– Переднiй хiд!.. Заднiй хiд!.. – хрипким голосом кричав капiтан Барбасу.

А трохи згодом:

– Стоп машина!..

Зупинка, сильний поштовх… Тиша… «Зуав» поволi хитався, мовби прив’язаний аеростат.

Несподiвана тиша вжахнула Тартарена.

– Рятуйте! Потопаемо! – зарепетував вiн на все горло i, надлюдським зусиллям зiрвавшись на ноги, в усiй своiй амунiцii метнувся на палубу.

II. До зброi!.. До зброi!

Вони не потопали – вони просто причалювали.

«Зуав» став на рейдi. Вода була глибока й чорна; рейд, гарний, але пустельний, – похмурий i мовчазний. На пагорбi бiлiв Алжир; його тьмяно-бiлi будиночки, лiплячись один до одного, спускалися до моря. Достоту виставка бiлизни на Медонському узвишшi! А над будиночками сяяло блакитне безкрае небо.

О, яка блакить!..

Великий Тартарен, уже трохи оговтавшись, роззирався навколо й шанобливо слухав, як чорногорський князь, стоячи поряд, називав квартали мiста: Касба, Горiшне мiсто, Бабассунська вулиця.

Цей чорногорський князь був дуже чемний i вихований, до того ж вiй чудово знав Алжир i вiльно розмовляв арабською мовою. Тож Тартарен вирiшив продовжити з ним знайомство… Вiн стояв, прихилившись до борту пакетбота, коли раптом побачив ряд здоровезних чорних рук, якi вчепилися в борт з того боку.

За мить вигулькнула кучерява голова негра, i не встиг наш герой i оком змигнути, як на палубу сипнули корсари: чорнi, жовтi, напiвголi, бридкi, страхiтливi… iх було не менше, нiж сто душ.

Тартарен упiзнав iх… То були вони, тi самi горезвiснi вони, зустрiчi з якими вiн так довго чекав ночами на вулицях Тараскона! Нарештi! Нарештi вони наважились постати перед ним!..

Заскочений зненацька, наш герой укляк на мiсцi.