Тартарен Тарасконський

Тартарен Тарасконський iшов ще з пiвгодини. Нарештi вiн зупинився. Була вже глупа нiч. Безмiсячна нiч – тiльки ряснi зорi розсiювали пiтьму. На шляху – анi душi живоi. Однак наш герой утiшався думкою, що леви – це не дилiжанси, отже, битими шляхами вони не ходять… Вiн звернув у поле… Леле! Куди не ступиш – рiвчаки, чагарi, будяки… Але Тартареновi було до того байдуже. Вiн простував далi й далi… Аж раптом… «Я чую лев’ячий дух!» – сказав собi наш герой i, повернувшись праворуч, а тодi лiворуч, з силою вдихнув у себе повiтря.

V. Пах! Пах!

Довкола нього була пустеля – дика, поросла химерними рослинами, тими самими схiдними рослинами, що такi схожi на наiжачених звiрiв. При тьмяному свiтлi зiрок iхнi тiла здавалися iще довшими. Праворуч бовванiло громаддя гiр – може, це Атлас?… Лiворуч глухо гурчало невидиме море… Де ж i водитися хижакам, як не тут?

Тартарен став на колiно i, поклавши одну рушницю перед собою, а другу держачи в руках, застиг на мiсцi. Вiн чекав годину, чекав другу… Нiкогiсiнько! Аж тут вiн згадав, що знаменитi винищувачi левiв, вирушаючи на полювання, беруть iз собою козеня – про це вiн читав у книжках.

Вони прив’язують те козеня, а самi сiдають у засiдку. Тодi смикають за мотузку – i козеня мекае… Козеняти в нашого тарасконця не було, тож вiн замекав сам: «Ме-е-е! Ме-е-е!» Вiн замекав тихенько й жалiбно, бо в глибинi душi все ж таки побоювався, що його почуе лев… Та згодом, пересвiдчившись, що нiкого нема, замекав голоснiше: «Ме-е-е!.. Ме-е-е-е!..» Знову нiкого! Знетерпеливлений Тартарен мекнув кiлька разiв поспiль так гучно, що це вже було скорiше ревiння бика, нiж мекання козеняти…

Зненацька за кiлька крокiв перед собою вiн помiтив при самiсiнькiй землi щось велике й темне.

Тартарен затамував дух… Воно нахилилося, обнюхало землю, стрибнуло, завмерло, пустилося чвалом, вернулося назад i стало… Це лев!.. Безперечно!.. Тепер Тартарен ясно бачив його куцi лапи, могутню шию й двое очей – великих, блискучих… Цiлься! Стрiляй!..

Пах!.. Пах!..

Тартарен вiдскочив назад, вихопивши з-за пояса мисливський нiж.

У ту ж мить розляглося страшне ревiння.

– Ага! – вигукнув безстрашний Тартарен i, мiцно впершися своiми дужими ногами в землю, приготувався до двобою iз звiром. Та лев явно не збирався нападати: вiн знову заревiв i кинувся прожогом тiкати.

Тартарен стояв так само непорушно. Вiн чекав на левицю… Точнiсiнько як у книжках…

На жаль, левиця не з’являлася… Тартарен чекав години зо три, аж поки зовсiм знемiгся.