Тартарен Тарасконський

Було холодно, вогко, з гiр вiяв пронизливий вiтер.

«А що, як я посплю тут до свiтанку?» – раптом сяйнуло Тартареновi. Вiн вирiшив поставити намета: адже Тартарен-Санчо боявся ревматизму. Та де там у бiса! Намет був сконструйований так хитромудро, що розкласти його нiяк не вдавалося. Таке часом трапляеться i з парасолями: лине дощ – а вони, жартуни, не розгортаються… Кiнець кiнцем тарасконець швиргонув намета на землю й лiг на нього, лаючись, як справжнiй провансалець.

– Та, та! Ра, та! Та, ра, та!..

– Що це? – пiдскочивши, мов ужалений, вигукнув Тартарен.

То грали зорю африканськi стрiльцi в мустафських казармах… Винищувач левiв, не вiрячи власним очам, протер iх… Вiн був певен, що скрiзь навколо стелиться пустеля. А вiн спав – вгадайте де? На грядцi артишокiв, мiж грядками кучерявоi капусти i бурякiв.

В його Сахарi росте городина! А зовсiм близько зеленiе мальовничий схил горiшнього Мустафи, на якому вилискують вранiшньою росою бiлi алжирськi вiлли – достоту як будиночки й хатини в околицях Марселя!.

Дивлячись на цей мiщансько-городницький краевид, бiдолашний Тартарен зчудувався, а потiм розсердився.

«Вони зсунулися з глузду! – подумав тарасконець. – Вирощувати артишоки пiд самiсiньким носом у левiв!.. Адже менi не примарилося… Леви сюди забiгають… Ось же доказ…»

Доказом були кривавi плями, що iх лев, тiкаючи, залишив за собою.

Безстрашний Тартарен рушив по слiду. Стискаючи в руцi револьвер, вiн нахилявся, роззирався навсiбiч i, переходячи вiд артишока до артишока, нарештi вибрався на невеличкий лан, засiяний вiвсом. Потолочена трава, калюжа кровi… а в цiй калюжi лежав на боцi з пробитою головою… вгадайте хто?

«Та хто ж у бiса, як не лев?!»

Де там! Осел! Один iз тих малесеньких осликiв, яких так багато в Алжирi. Їх там називають вiслючками.

VI. Поява левицi.

Коли Тартарен побачив свою бiдолашну жертву, його пойняла пекуча досада. Ще б пак: адже вiслючок – це зовсiм не те, що лев!.. Потiм йому стало дуже жаль вiслючка. Вiн був такий гарненький, з такою лагiдною мордочкою! Боки його, ще теплi, здiймалися й опадали, мов хвилi. Тартарен став навколiшки i кiнцем свого алжирського пояса спробував зупинити кров у нещасноi тварини.