Замогильні записки

Його безчинства – наслiдок не так природженоi жорстокостi, як несамовитостi натовпу, захмелiлого вiд видовищ, а надто видовищ трагiчних; недаремно в тих паскудствах, якi чинить народ, завжди е щось надмiрне – здаеться, нiби натовп непокоiть те, чи достатньо промовистий у нього вигляд i чи сильне враження вiн справляе.

Дантон тепер ускочив у пастку, яку сам наготував. Скiльки б вiн не кидав хлiбнi кульки в обличчя суддям, як би смiливо i благородно не тримався, скiльки б не збивав суд з пантелику, не завдавав страху Конвентовi, не мiркував логiчно про тi злочинства, що привели його ворогiв до влади, скiльки б не вигукував, охоплений поривом запiзнiлого розкаяння: «Це я наказав заснувати ваш пiдлий трибунал: хай простить менi Бог i люди!» – фраза, яку не раз так само повторювали й iншi, – все було марно.

Доводити, що трибунал пiдлий, слiд було до того, як тебе самого вiддали пiд суд.

Дантону не залишили вибору: вiн мусив тепер прийняти власну смерть так само байдуже, як сприймав смерть своiх жертв, а ще – тримати голову вище, нiж занесений над нею нiж гiльйотини.

Так вiн i зробив. З помосту Терору, де ноги його угрузали в згустках пролитоi напередоднi кровi, вiн, озирнувши натовп поглядом презирливим i владним, сказав катовi: «Покажи мою голову народу; вона того варта». Голова Дантона залишилася в руках ката, а обезголовлена тiнь з’едналася зi скривавленими тiнями своiх жертв: ще один прояв рiвностi.

Диякон та iподиякон Дантона, Камiль Демулен i Фабр д’Еглантiн, скiнчили життя так само, як i священик iх парафii.

Епоха, коли катам виплачували пенсiю, коли в бутоньерцi якобiнськоi куртки замiсть квiтки красувалася то маленька золота гiльйотина, то шматочок серця страченого, епоха, коли люди горлопанили: «Хай живе пекло!», радо справляючи кривавi оргii, давши волю гострiй шпазi та несамовитiй злостi, коли пили за небуття i голяка танцювали танок смертi, щоб не було потреби роздягатися, коли настане черга приеднатися до покiйних, – ця епоха повинна була рано чи пiзно увiнчатися останнiм бенкетом, останньою буфонадою болю.

Демулен постав перед судом Фук’е-Тенвiля. «Скiльки тобi рокiв?» – запитав голова. «Стiльки ж, скiльки було санкюлотовi Христу», – вiдповiв блазень Камiль. Одержимi iдеею помсти, цi душителi християн безупинно повторювали iм’я Христа.

Було б несправедливим забувати, що Камiль Демулен посмiв виступити проти Робесп’ера i цим вiдважним вчинком спокутував своi помилки. Вiн дав сигнал реакцii проти Терору.