Замогильні записки

Понад усяке розумiння, скiльки посiпак Терору вийшло з тих вигадникiв-трударiв з «Альманаху муз»: хвороблива пихатiсть посередностей породила стiльки ж революцiонерiв, скiльки iх породило вражене самолюбство калiк i виродкiв: бунтують убогi душею i тiлом. Понс кинджалом намагався додати гостроти своiм стертим дотепам. Мабуть, з поваги до грецьких традицiй поет пригощав богiв лише кров’ю непорочних дiв: за його пропозицiею Конвент заборонив судити вагiтних жiнок. Крiм того, Понс скасував смертний вирок панi де Боншан, удовi уславленого вандейського генерала.

Гай-гай! усi ми, роялiсти, якi возз’едналися з принцами, спiзнали мiнливостi Вандеi, не зазнавши ii слави.

‹Вiдступ з Вердена; Шатобрiан захворюе на вiспу›

Книга десята

‹Разом з армiею Шатобрiан добираеться до Намюра, а потiм до Брюсселя, де бачиться з братом, який за порадою Мальзерба збираеться повернутися до Францii›

3

‹…› Зникнення рiдних i друзiв. – Гiркота старiння. – Я вирушаю до Англii. ‹…›

Лондон, квiтень – вересень 1822 року

‹Шатобрiан дiстаеться острова Джерсi, що належить Англii, i перебувае кiлька мiсяцiв у домi дядька з материного боку «мiж життям i смертю» – у лихоманцi›

Покровителем французьких бiженцiв на Джерсi був пан де Буйон: вiн вiдмовив мене вiд намiру iхати до Бретанi, бо я був дуже слабкий, щоб жити в печерах i лiсах; вiн порадив менi перебратися до Англii i там спробувати знайти постiйну службу.

Засоби в мого дядька починали вичерпуватися, йому все важче ставало прогодувати велику родину; вiн був змушений послати сина шукати щастя до Лондона. Щоб не бути тягарем пановi де Беде, я вирiшив не турбувати його далi своею присутнiстю.

Тридцять луiдорiв, що iх матуся надiслала менi з Сен-Мало з контрабандистами, дали менi можливiсть здiйснити свiй план, тож я замовив собi мiсце на пакетботi до Саутгемптона. Прощання з дядьком глибоко зворушило мене; вiн пiклувався про мене, доглядав з батькiвською любов’ю; з ним було пов’язано небагато щасливих митей мого дитинства; вiн пам’ятав усе, що я любив; обличчям вiн трохи скидався на мою матусю.

Я покинув цю чудову жiнку, якоi менi не судилося побачити знову, я покинув сестру Жюлi та брата, покинув, як потiм з’ясувалося, назавжди; тепер мусив покинути дядька: нiколи бiльше не довелося менi милуватися його сяючим обличчям. Усi цi втрати спiткали мене за кiлька мiсяцiв, адже смерть близьких настае для нас не тодi, коли вони помирають, а тодi, коли ми назавжди розлучаемося з ними.