Замогильні записки

«Це буде чудово!» – вигукнув вiн i домовився про помешкання для мене зi своiм друкарем Бейлi, який розпочне друкувати книгу у мiру ii написання. Книгар Дебофф займеться ii продажем; сам Пельтье гучно сповiстить про новинку у своiй газетi «Амбiгю», а вiдтак можна буде проникнути й до лондонського «Французького кур’ера», редактором якого невдовзi стане пан Монлозье. Пельтье не сумнiвався: вiн запевняв, що виклопоче менi хрест Святого Людовiка за облогу Тiонвiля. Мiй Жиль Блас, високий, худий, невгомонний, з напудреним волоссям i великою залисиною, що вiчно кричить i регоче, збивае набакир свого круглого капелюха, бере мене пiд руку i веде до друкаря Бейлi, де за гiнею на мiсяць запросто винаймае менi кiмнату.

Майбутне передi мною вiдкривалося блискуче, але як до нього дожити? Пельтье роздобув менi переклади з латинi та з англiйськоi; вдень я гнув спину над цими перекладами, вночi – над «Історичним досвiдом», до якого включив частину своiх подорожей та мрiянь. Бейлi постачав мене книгами, але я не мiг пройти спокiйно повз старi томи, розкладенi на лотках, тож нерозважно витрачав на них своi шилiнги.

Я заприязнився з Енганом, якого вперше побачив на пакетботi, що вiз мене на Джерсi. Учений i лiтератор, вiн таемно писав романи, уривки з яких менi читав. Вiн оселився поблизу Бейлi, в кiнцi вулицi, що вела до Холборну. Щоранку о десятiй ми разом снiдали, розмовляючи про полiтику, а найчастiше – про моi працi. Я розповiдав йому, наскiльки виросла за нiч будiвля «Досвiду», яку я зводив; потiм я повертався до своеi денноi роботи – перекладiв.

Ми знов зустрiчалися в маленькому кабачку за обiдом, що коштував нам по шилiнгу з кожного; звiдти ми йшли в поля. Нерiдко бувало, що ми гуляли й поодинцi, передусiм тому, що обидва любили поринати в мрii.

Тодi я простував до Кенсингтона або до Вестмiнстера. Кенсингтонський парк подобався менi; я блукав його пустинною частиною, тим часом як частина, прилегла до Гайд-парку, наповнювалася безлiччю пишно вбраних людей.

Вiдмiннiсть моеi бiдностi з чужим багатством, моеi самоти з багатолюднiстю натовпу тiшила мене. Я здалека проводжав молодих англiйок поглядом, перебуваючи в полонi того смутного потягу, який почував до моеi сильфiди в часи, коли, надiливши ii всiею красою, яку змогла породити моя нестримна фантазiя, ледь зважувався пiдвести очi на свое творiння. Менi здавалося, я стою на порозi смертi, i це додавало таемничостi свiту, який я готувався покинути.