Замогильні записки

Яке скопище великих людей скнiе пiд цими склепiннями! Що вiд них залишилося? Жаль так само суетний, як i радощi; бiдолашна Джейн Грей нiчим не вiдрiзняеться вiд щасливоi Елiкс Солсберi; хiба що скелет ii, позбавлений голови, не такий жахливий; страта, вiднявши те, що було ранiше ii красою, полiпшила вигляд кiстяка. Король, який виграв битву пiд Кресi, вже не влаштуе в цiй траурнiй залi рицарських турнiрiв, а Генрiх VIII не вiдновить iгор, що затiвалися в таборi пiд Дра д’Ор. Бекон, Ньютон, Мiльтон заритi так само глибоко, пiшли так само безповоротно, як i iх менш знаменитi сучасники.

А я, вигнанець, зубожiлий мандрiвець, що вештаеться по свiту, чи погодився б я не бути пiдпанком, покинутим i нещасним, заради того, щоб стати одним з цих уславлених, могутнiх, пересичених насолодами небiжчикiв? О! хiба в цьому рiч! Якщо з нашого берега ми погано розрiзняемо речi божественнi, тож не дивуймося: час – та завiса, що ховае вiд нас Господа, як повiки бережуть нашу зiницю вiд свiтла.

Скорчившись пiд своiм мармуровим покривалом, я поступово перейшов вiд загальних мiркувань до вражень свiжiших.

Тривога моя була не без приемностi i нагадувала те вiдчуття, яке я спiзнав узимку в Комбурзi, наслухаючи у своiй вежi завивання вiтру: подув вiтру i пiтьма – подiбнi.

Потроху звикнувши до темряви, я змiг розгледiти надгробки. Я дивився на виступи гробницi Святого Дiонiсiя Англiйського, звiдки у виглядi готичних консолей спускалися, здавалося, минулi подii i роки: споруда в цiлому нагадувала викарбуваний iз цiлоi брили пам’ятник закам’янiлим сторiччям.

Баштовий годинник вибив десяту, вiдтак одинадцяту годину; молоточок, який пiднiмався i знову вдаряв по дзвону, був единою, крiм мене, живою iстотою у цих стiнах. З вулицi зрiдка чути було шум проiжджаючоi карети, крик watchman [36 - Нiчний сторож (англ.).] i бiльше нiчого; менi здавалося, нiби цi далекi голоси землi долинають з iншого свiту. Туман з Темзи i вугiльний пил просочилися до собору, здавалося, вiд того сутiнки згущувалися.

Нарештi в тому кутку, де пiтьма була менш густою, почало свiтлiшати; я пильно придивлявся, як свiтло стае все яскравiшим; звiдки воно виходило: бува, не вiд синiв Едуарда IV, яких убив iхнiй дядько?

«…дiтоньки лежали —

говорить великий англiйський трагiк, -

пообнiмались

Безвинними, як з мармуру, руками;

Мов на однiм стеблi чотири ружi

В красi весни, iх губи цiлувались» [37 - Шекспiр. Рiчард III, д. IV, сцена 3; пер. Б. Тена.].