Замогильні записки

За пiвгодини пiсля того, як я проковтнув льодяник, у мене почалося страшне блювання; про це доповiли пановi де Шатобрiану, який ладний був викинути невдалого лiкаря у вiкно вежi. Знахар злякано скинув каптан, засукав рукави сорочки i почав дуже дивно жестикулювати. За кожним рухом перука його метлялася то в один бiк, то в другий, вiн стогнав разом зi мною, а потiм питав: «Чого? пане Лавандье?» Цей пан Лавандье був сiльський аптекар, якого покликали на допомогу. Корчачись од болю, я, проте, не знав, од чого швидше помру: вiд зiлля, яким нагодував мене цей чоловiк, чи вiд смiху, який вiн у мене викликав.

Дiю надмiрноi дози блювотного було зупинено, i я видужав. Ми все життя ходимо навколо своеi могили; усi нашi хвороби – вiтерець, що поволi наближае нас до гаванi. Першим небiжчиком, якого я бачив, був канонiк iз Сен-Мало; вiн лежав у лiжку з лицем, спотвореним передсмертною судомою. Смерть прекрасна, вона нам друг, але ми не впiзнаемо ii, тому що вона приходить до нас у масцi, яка наганяе на нас жах.

Наприкiнцi осенi я повернувся до колежу.

‹Навчання й розваги в колежi; перше причастя; Шатобрiан повертаеться до Комбурга, потiм вступае до Реннського колежу i два роки вчиться там; вiн вирушае до Бреста складати iспит на гардемарина, але, передумавши, повертаеться до Комбурга до батькiв›

Книга третя

1

Прогулянка. – Видiння Комбурга

Монбуассье, липень 1817 року

Попереднiй роздiл моiх спогадiв вiдкривала помiтка «Вовча долина, сiчень 1814 року» – перед цим роздiлом я виводжу: «Монбуассье, липень 1817 року»; мiж записами минуло три з половиною роки.

Чи чули ви гуркiт падiння Імперii? Нi: нiщо не порушило спокою цих мiсць. Тим часом Імперiя впала; величезна руiна обвалилася в мое життя, як обвалювались уламки романських споруд у води невiдомого струмка. Але для того, хто не зважае на подii, вони мало що значать: кiлька рокiв, що прослизнули крiзь пальцi Всевишнього, покiнчать з усiм цим шумом i розчинять його в безберегому мовчаннi.

Попередню книгу було написано на заходi тиранii Бонапарта i в свiтлi останнiх спалахiв його слави – цю книгу я починаю за володарювання Людовiка XVIII. Я бачив королiв зблизька, i моi полiтичнi iлюзii розвiялись, як солодкi мрii, розповiдь про якi я продовжую. Перш за все поговорiмо про те, що спонукае мене знов узятися за перо: людське серце – iграшка всього, що тiльки е в свiтi, i неможливо передбачити, яка дрiбниця дасть йому радiсть, а яка – завдасть горя.