Замогильні записки

Монтень зауважив: «Щоб схвилювати нашу душу, не треба нiяких причин: безпричиннi й безпредметнi Образи неподiльно володiють нею i ii хвилюють».

Я пишу цi рядки в Монбуассье, на межi провiнцiй Бос i Перш. Тутешнiй замок, що належав панi графинi де Кольбер-Монбуассье, був проданий i зруйнований пiд час Революцii: уцiлiли тiльки два подiлених гратами флiгелi, де ранiше жив воротар. Парк, що перетворився тепер на англiйський, зберiг, проте, слiди минулоi французькоi регулярностi: прямi алеi, молода парость в облямiвцi грабiв надають йому серйозностi; вигляд його пестить око, як видовище руiн.

Учора ввечерi я прогулювався наодинцi; небо було бiльше схоже на осiнне; раз у раз налiтали пориви холодного вiтру. Вийшовши на просiку, я зупинився, щоб поглянути на сонце: воно сiдало у хмари над Аллюiською вежею, звiдки Габрiель, ii мешканка, двiстi рокiв тому, як i я, дивилася на призахiдне сонце. Що сталося з Генрiхом i з Габрiель? Те саме, що станеться зi мною, коли «Записки» цi побачать свiт.

Мене вiдiрвало вiд роздумiв щебетання спiвочого дрозда, який усiвся на найвищiй галузцi берези. Вiд цих чарiвних звукiв у мене перед очима одразу постав отчий дiм; я забув катастрофи, свiдком яких недавно був, i, миттю полинувши в минуле, побачив рiднi краi, де часто слухав спiв дрозда. Вiн i тодi навiвав на мене такий самий смуток, як сьогоднi; але той смуток народжувався з невиразного бажання щастя, що живе в душi людини недосвiдченоi, а нинiшнiй мiй смуток походить вiд того, що я вивчив свiт i знаю йому цiну.

У комбурзьких лiсах пташиний спiв розповiдав менi про блаженство, якого я сподiвався зазнати; тi ж самi звуки в парку Монбуассье нагадали менi про днi, розтраченi в гонитвi за цим недосяжним блаженством. Менi вже нема чого чекати вiд життя; я йшов швидше за iнших i обiйшов життя колом. Години бiжать i кваплять мене: я не можу навiть ручитися, що встигну закiнчити моi записки. Де тiльки я не трудився над ними! де я iх завершу? Чи довго менi ще гуляти узлiссями? Скористаймося ж тими небагатьма миттевостями, якi е ще у мене в запасi: поспiшiмо описати мою юнiсть, поки я ще можу до неi дотягнутися: назавжди покидаючи зачарований берег, мореплавець заповнюе бортовий журнал, поки земля, яка поволi вiддаляеться, ще не пощезла з очей.

‹Навчання в Дiнанському колежi›

Переглянуто в груднi 1846 року

3

Життя в Комбурзi.