Замогильні записки

Чотири роки тому я бiльше порадiв би таким супутникам: з правовiрного християнина, яким я був тодi, я встиг перетворитися на вiльнодумця, тобто вiльнодурня. Цю змiну в моiх релiгiйних переконаннях зробили фiлософськi книги. Я щиро вiрив, що релiгiйний дух однобiчний, що, хоч як би високо вiн здiймався, е iстини, для нього недосяжнi. Ця дурна гординя збивала мене з правдивого шляху: у недолiках, що обтяжували фiлософiю, я звинувачував релiгiю: недалекий розум думае, що все бачить, якщо дивиться усiма очима; вищий розум готовий заплющити очi, бо все бачить внутрiшнiм зором.

Зрештою була ще одна рiч, яка мене засмучувала: безпричинний вiдчай, що жив у глибинi мого серця.

Завдяки листу мого брата я пам’ятаю дату мого вiд’iзду: вiн написав матерi з Парижа про смерть Мiрабо. Через три днi пiсля одержання цього листа я зiйшов на корабель, де вже був мiй багаж. Пiдняли якiр – урочиста мить у життi морякiв. Коли лоцман провiв нас через фарватер i покинув судно, сонце вже сiдало. Погода стояла похмура, вiяв вологий, теплий вiтер, i хвилi важко билися об рифи на вiдстанi кiлькох кабельтових вiд борту.

Погляд мiй був прикутий до Сен-Мало; там на березi плакала моя мати. Я бачив банi й дзвiницi церков, де молився разом з Люсiль, стiни, вали, форти, вежi, обмiлини, де минуло мое дитинство; я залишав шматовану чварами батькiвщину саме в час, коли вона втратила людину, якоi нiхто не мiг замiнити. Я вiдпливав, однаково не впевнений у долях моеi краiни i в моiй власнiй долi: хто загине ранiше – Францiя чи я? Чи побачу я коли-небудь рiдний берег i своiх рiдних?

Штиль i нiч зупинили нас на виходi з гаванi; мiсто i маяки запалили вогнi: цi вогники, що мерехтiли пiд батькiвською стрiхою, здавалося, слали менi усмiшку i прощальний привiт, освiтлюючи мою дорогу серед скель, чорних хвиль i сутiнкiв ночi.

Я вiз iз собою тiльки молодiсть та iлюзii; я покидав свiт, чий порох зневажав i чиi зiрки полiчив, щоб вирушити у свiт, чиi землi i небо були менi невiдомi. Що чекало на мене, якби я досяг мети своеi подорожi? Я загубився б на гiперборейських берегах, i, цiлком iмовiрно, роки розбрату, що з таким гуркотом розчавили стiльки поколiнь, упали б на мою голову без шуму; можливо, суспiльство змiнило б свое обличчя без моеi участi.

Я, мабуть, нiколи б не вiдчув згубноi схильностi до писання; iм’я мое залишилося б невiдомим або заслужило одне з тих тихих визнань, якi не досягають слави, не викликають заздростi, але дарують щастя.