Замогильні записки

Вiн виникае на берегах усiх морiв та рiчок; вiн поспiшае вписати свое iм’я в лiтопис усiх народiв; вiн роздае корони своiм рiдним i своiм солдатам; вiн поспiшае спорудити пам’ятники, видати закони, здобути перемоги. Схилившись над земною кулею, вiн однiею рукою скидае королiв, другою знищуе велетня революцii; але, придушуючи анархiю, вiн душить свободу i врештi-решт на своему останньому полi бою втрачае свободу сам.

Кожен дiстае по заслузi: Вашингтон пiдносить нацiю до незалежностi i, пiшовши на спочив, помирае в своему лiжку, оплакуваний спiввiтчизниками i пошанований народами.

Бонапарт вiднiмае у нацii незалежнiсть: скинутий iмператор, вiн вирушае у вигнання на далекий острiв, i настрахана земля вважае сам океан не досить надiйним тюремником. Вiн умирае; ця новина, викарбувана на воротах палацу, перед яким оповiсники завойовника стiльки разiв сповiщали про смерть iнших людей, не зупиняе i не дивуе перехожих: про що iм сумувати?

Республiка Вашингтона живе; iмперiя Наполеона впала.

Вашингтон i Бонапарт вийшли з лона демократii: обидва – дiти свободи, але перший залишився iй вiрний, а другий ii зрадив.

Вашингтон виражав потреби, думки, знання, погляди своеi епохи; вiн сприяв, а не перешкоджав розвитковi умiв; вiн прагнув того, чого мав прагнути, того, до чого вiн був покликаний: звiдси послiдовнiсть i цiлiснiсть його творiння. Ця людина, яка нiчим не вражае, бо в нiй немае нiчого незвичайного, поеднала свое життя iз життям рiдноi краiни: лаври його – надбання цивiлiзацii; будiвля його слави подiбна до одного з тих святилищ, де б’е повноводне й невичерпне джерело.

Бонапарт мiг дати спiльнiй справi не менше користi: вiн правив найрозумнiшою, найхоробрiшою, найблискучiшою нацiею на землi. Яке мiсце посiдав би вiн нинi, якби з вiдвагою сполучав великодушнiсть, якби, додавши до своiх достоiнств чесноти Вашингтона, назвав свободу единою спадкоемицею своеi слави.

Але цей велетень не хотiв визнавати, що його доля пов’язана з долями його спiввiтчизникiв; генiй його був випестуваний новою епохою, честолюбство ж належало давнинi; вiн не помiтив, що царський вiнець не вартий його чудесних звершень, що ця готична прикраса йому не личить.

Вiн то прямував у майбутне, то вiдступав у минуле, i, зважаючи на те, плив вiн за течiею часу чи проти нього, вiн то вiв своею чудовою силою хвилi за собою, то розтинав iх.