Замогильні записки

Вiн сказав, що неможливо вирушити в такi серйознi мандри так одразу, одинцем самотнiм, без допомоги, без пiдтримки, без рекомендацiйних листiв до англiйських, американських та iспанських постiв, якi зустрiнуться на моему шляху; якщо менi й пощастить, додав вiн, i я без пригод мину цi глухi мiсця, я опинюся серед льодiв i помру вiд голоду й холоду; вiн порадив менi спершу обжитися в тутешнiх краях, вивчити сiу, iрокезьку, ескiмоську мови, зазнайомитися iз слiдопитами та агентами компанii Гудзоновоi затоки. Лише завершивши всi цi приготування, я зумiю – через чотири або п’ять рокiв – розпочати за пiдтримки французького уряду виконання своеi небезпечноi мiсii.

Поклавши руку на серце, я не мiг не визнати, що поради пана Свiфта слушнi, але вони суперечили моiм планам. Якби моя воля, я вирушив би просто на полюс, як вирушають з Парижа до Понтуаза. Я приховав од пана Свiфта свою досаду: я попросив його роздобути менi провiдника i коней, щоб дiстатися до Нiагарського водоспаду й Пiттсбурга: звiдти я мав намiр спуститися за течiею Огайо i зiбрати вiдомостi, що можуть стати у пригодi менi надалi.

Я не вiдмовився вiд своiх початкових планiв.

Пан Свiфт найняв для мене голландця, котрий говорив на кiлькох iндiанських нарiччях. Я купив двох коней i покинув Олбанi.

Нинi всi землi мiж цим мiстом i Нiагарським водоспадом заселенi й розоранi; тут прорито Нью-Йоркський канал; але в тi часи край цей був здебiльшого безлюдним.

Коли, переправившись через Могаук, я в’iхав у незайманi лiси, незалежнiсть, можна сказати, ударила менi в голову: я бiгав од дерева до дерева то в один бiк, то в другий, повторюючи сам до себе: «Тут немае анi дорiг, анi мiст, анi монархii, анi республiки, анi президентiв, анi королiв, анi людей».

І, щоб перевiрити, чи поновлений я у своiх споконвiчних правах, я пустував уволю, доводячи до сказу провiдника, який у глибинi душi вважав мене божевiльним.

Гай-гай! у гординi своiй я уявляв себе единим смертним у цьому лiсi – i раптом уткнувся носом у курiнь. Тут здивованим очам моiм постали першi в моему життi дикуни.

Їх було чоловiк двадцять: усi, чоловiки й жiнки, були розмальованi, як шамани, усi були напiвголi, з порiзаними вухами, з воронячим пiр’ям на головi i кiльцями в носi. Маленький француз, напудрений i завитий, у яблучно-зеленому фраку, дрогетовiй куртцi, муслiновому жабо i манжетах тирликав на маленькiй скрипочцi, а iрокези танцювали «Мадлон Фрiке». Пан Вiоле (так звали француза) був у дикунiв за вчителя танцiв.