Замогильні записки

L?da mansida?,

Que про siso acompanha:

Bern parece estranha,

Mas Barbara na?.

«Ця полонянка, яка зачарувала мене, бо я живу нею, не шкодуе мого життя. Нiколи троянда в солодкому букетi не полонила з такою силою мiй погляд. Їi чорне волосся вселяе любов; обличчя таке нiжне, що снiг готовий помiнятися з ним кольором; веселiсть ii сповнена стриманостi; вона чужоземка, але не з племенi варварiв».

Якось ми пiшли ловити рибу. Сонце хилилося на захiд. На передньому планi росли сасафраси, тюльпановi дерева, катальпи та дуби, на гiлках яких поросли клуби бiлого моху.

За ними височiло найкрасивiше з дерев – папайя, схожа на стиль iз чеканного срiбла, увiнчаний корiнфською урною. На задньому планi громадилися бальзамiчна тополя, магнолiя та лiкiдамбар.

Сонце сiдало за цiею завiсою: промiнь, прослизнувши крiзь крони високого дерева, карбункулом виблискував в оправi темного листя; свiтло, струмуючи мiж стовбурами i гiлками, малювало на дернi колони та арабески тiней, видовженi i мiнливi.

Внизу росли кущi бузку та азалii, вилися лiани з гiгантськими шапками квiток; угорi сяяли хмари: однi були нерухомi, мов гiрськi вiдроги чи старовиннi вежi, iншi пливли, нагадуючи рожевий серпанок чи шовковi пасма. Повсякчас змiнюючи свою форму, хмари цi оберталися то на роззявленi пащi печей, то на купу розжареного вугiлля, то на розбурхану лаву: все виблискувало, променiло, iскрилося, все було золото, розкiш, сяйво.

Пiсля морейського повстання 1770 року деякi грецькi родини знайшли собi притулок у Флоридi: клiмат тут схожий на iонiйський, який, здаеться, м’якшае, коли втихають людськi пристрастi: у Смiрнi вечорами природа засинае, мов стомлена любовними втiхами куртизанка.

Праворуч вiд нас виднiлися руiни великих укрiплень, що височiли колись на березi Огайо; лiворуч – колишнiй табiр дикунiв; наш острiв примарним вiдображенням мерехтiв i двоiвся перед нами у хвилях. На сходi серед далеких пагорбiв покоiвся мiсяць; на заходi небозвiд зливався з алмазно-сапфiровим морем, у якому, здавалося, розчинялося напiвзанурене у воду сонце.

Тварi земнi не спали; земля, вклоняючись небу, курила йому фiмiам, i амбра, витiкаючи з ii лона, спадала на неi росою, як молитва завжди повертаеться до того, хто благае.

Покинутий моiми приятельками, я вiдпочивав на лiсовому узлiссi, сидячи в напiвтемрявi, пiд густим, глянсовим вiд сонця листям. Свiтна мошва мерехтiла серед жалобно-темних кущiв i зникала, потрапивши в смугу мiсячного сяйва.