Тощо

Ми, бувало, в садок, ii лазили

І патрали грушi i яблука

І боялись ii синiв-вушкодерникiв,

Що ловили нас, i хмолостали,

І за вуха пiдсмикували,

Щоб росли ми нiвроку…

Тепер нiкому, нiкому, нiкому!

Як одчинив я ту хвiртку,

Як через сад я знайомий пройшов!

Баба сидiла, картоплю перебирала.

Подивилась на мене, малого горобчика

В бiлiй сорочцi i з переляком в очах.

– Чого б то тебе принесло, дитино?

– Того, бабо, що вже Перемога

І до сiльради кличуть на мiтинг…—

Як сидiла баба, отак i сидiла.

Потiм встала, пiшла до льоху,

З фартуха обтрусивши росточки.

І не плакала, i не ридала,

Чого я боявся найбiльше,

Тiльки йшла, переламана втричi,

І переламаною повернулась —

Трое червоних яблук винесла

З того тьмотьменного льоху

І без слiв менi в руки тицьнула

Трое червоних циганок,

Що палали пiд цвiтом яблунь.

– Не пiду я, дитино, нiкуди,

А вiд хлопцiв, синок, це тобi…—

І в чоло мене поцiлувала

Таж сухими, як горе, губами

Й до картоплi пiд цвiтом всiлася…

Йшов я полем, i двое яблук

Пропiкало менi кишенi,

Трете яблуко нiс я в руках —

Обпiкало менi воно руки.

Наче перше яблуко був Сергiй-танкiст,

Що мене на коня пiдсаджував,

Наче друге яблуко був Василь-матрос,

Що давав поносить безкозирку,

А вже трете яблуко

був найменший, Влас,

З яким бiгав я по городах

І який аж до Праги добiг,

Та не змiг повернутись додому…

Так пекли мене трое яблук,

Що я мчав як стрiла до школи,

До Фросини Федотiвни швидше.

– Ось вам баба передала

Трое яблук для ваших трьох:

Це Володi, це Шурi, це Толi…—

Так звiльнився, аж я зiтхнув,

Не пекли вже кишенi i руки.

Пломенистi циганки жарiли,

Осявали весь клас, i всю школу,

І веселу в сльозах Фросину Федотiвну

Із трьома ii сиротами

Пiд багряним крилом Перемоги.

Барвiнок

Я пам’ятаю iх, барвiнкiв, навеснi.

Цвiли вони, синющi, навiснi,

Такi блакитнi, буйнi, небоокi,

Такi безжальнi i такi жорстокi.

Цвiли вони на всiх моiх могилах,

На всiх зелених, з вiтром в чубi, схилах,

Де все мое родинне вiчне древо

Гуло в землi крислате, коренево.

Були гробки чи проводи щорiчнi,

І скатерки, немов снiги у сiчнi,

Так спрагло в небо бились голубами

Торкнути хмару, вишиту губами.

І люди йшли до тих, що вже лежали,

Що сто вiкiв до нас косили й жали,

І крашанки гарячi та пекучi

Стрiляли в небо, наче грiм iз тучi.

І грались дiти.