Тощо

Вона – рiдна сестра черствого житнього Хлiба

І близнючка-сестриця бiложупанного Часнику,

Вона – золота граната у пащу студентського голоду,

Затята суперниця розвареноi рохлi Картоплi,

Вiрна подруга кухонноi скромницi Солi,

Мала Жанна д’Арк на всiх англосаксiв-мiкробiв,

Вона – нiжна Лаура якогось

кирпатого Петра Петрарки

З киiвського технiчного училища на Подолi,

Захована у теплицi його саморобноi валiзки,

Чи вона – забута, занедбана Цибулина Попелюшка,

Що безiменно зiтлiе у шлунку якогось бонзи,

Вона, золота-золотiсiнька, не знае,

як iй судилось вмерти,

Чи судилось лягти iй святими бiлими нiмбами

На нерозгадану тайну пшеничноi скибки,

Чи вона мае крутити хула-хуп перед кривавим

Шашликом

На срiбному тлi грузинського князя Шампура…

Починаеться золота агонiя

передсмертного стриптиза:

Вона скидае свою золотаву шубку,

Вона скидае свiй золотавий лискучий светр,

Вона скидае свою золотисту нiжну сукенку,

Вона скидае свою золотiсiньку льолю-лушпинку

І, оголена, бiла, плаче од згвалтованоi цноти,

Вона – золота Цибулинка з маминого городу,

Вона – золота Весталка з храму Таемницi Буття,

Зiбгана в золотий кулачок переляку…

Косар i вдова

Косар iде – свiчки косить.

Каже: «Досить уже, досить!»

І косить свiчки.

А йде вдова, чорним-чорна,

Свiчки сiе, страх моторна,

Не роки – вiки.

Косар свiчки кладе в копи.

Обкосив вже пiв-Європи.

Притомився. Став.

А свiчки густi, як вруна,

А вдова безтямно юна,

Аж горить рукав…

Трое яблук циганок

Коли юна вдова,

Як громом побита яблуня,

Наша вчителька перша

Фросина Федотiвна Комашко

Ридала бiля трьох своiх хлопцiв —

Шури, Володi i Толi,

Коли найгарнiша учителька,

В яку ми були закоханi

Первiсною чистотою дитинства,

Коли вона всiм сказала:

– Людоньки, Перемога! —

Коли вона першачкiв розiслала

Бiлими метеликами по селу,

Ми розбiглися по селу,

Як бiлi метелики,

У найчистiших своiх сорочках,

У яких нас вiйна помилувала.

Кожен з нас мав прийти до вдови

І сказати про Перемогу.

Так було вдiв багато,

Що школярiв не вистачило.

Мене аж в Пiдлiс послали,

До староi баби Параски.

Я полем чимчикував

І боявся iти, аж ламався.

– Що iй сказати i як? —

Три похоронки на трьох синiв

Дiстала баба Параска

І кожного разу ридала,

Ледве небо на неi не впало

І не вбило ii хмаровищем.