Україна-Європа

Коли ж запропонували Стефановi разом пообiдати, вiн категорично вiдмовився, але додав, що залюбки випив би з нами кока-коли, отож ми вирiшили з дружиною пiти на каву. Сидiли на терасi ресторану й смакували запашним напоем, а Стефан пригублював пляшку кока-коли. Поряд синiло море й виднiлися кораблi, i навiть лайнер «Украiна» з рiдноi Украiни був пришвартований до пристанi.

Ми розмовляли про рiзнi дрiбницi й смiялися, а я все думав про Стефана i його прив'язанiсть до Великого Тирнова, Поморiя, старенького «пежо», брата i сучки Лiзи.

Невидимi ланцюги приковували чоловiка до всього, що оточувало його, немов Галерника до галери, через що вiн видавався менi страшенно нещасним. – А хiба ми чимось вiдрiзняемося вiд нього? – питав я себе. – Ми ж так само живемо, прив'язанi до свого мiста, дому, роботи, родини, але нiхто з нас не вiдчувае себе вiд цього нещасливим?

– А найгiрше те, – несподiвано сказав Стефан, – що менi перестали снитися сни.

І тут вiн згадав про давньоримський фонтан, якого ми ще не бачили.

З нього й досi люди п'ють воду! – захоплено сказав Стефан, i ми неодмiнно повиннi попробувати ii.

П'ючи воду, я чомусь згадував чорний пiсок на узбережжi, який гоiть рани, але, виявляеться, не всi…

Опублiковано в книзi: Василь Габор. Про що думае людина: Вiзii та невигаданi iсторii. – Львiв Л А «Пiрамiда», 2012.

© В. Габор, 2012

Марина и Сергей Дяченко

Феникс

* * *

– Восстанет, на что спорим?

– Нифига не восстанет.

– Так спорим?

– Не восстанет!

– Давай зажигалку. На что спорим, ну?

На заднем дворе школы, позади поросшей травой спортплощадки, трое мальчишек поджигали феникса. Он вспыхивал, окутывался красными языками и распадался пеплом, чтобы через секунду восстать и появиться снова – живым и здоровым, с железной цепочкой на лапе.

Цепочка не горела и не распадалась. Старший из мальчишек держал другой ее конец, затиснув в кулаке.

* * *

Где-то за спортплощадкой, у бетонного забора, вспыхивало и гасло красное зарево. Дима сидел за последней партой у окна; места трех одноклассников пустовали. Вчера Длинный хвастался, что отец добыл ему феникса…

– Греков, ты слушаешь?

– Да, Ирин-Антоновн.

– Так смотри на меня, а не в окно! Будущее воскресенье – день Выбора, ты знаешь?

– Да.

Ирина Антоновна вздрогнула и пригляделась внимательнее.