Україна-Європа

У вiкнах, не запнутих фiранками, м'яко свiтилися настiльнi лампи й ковзали тiнi, нiкого не хвилювало, що iх можуть бачити, що хтось з вiкна навпроти спостерiгае, як вони ходять, iдять, наближаються до вiкон…

Нiкуди не йти, не полишати крихiтного кубельця, замовити сюди iхнi круасани, дивитися у вiкно й нiчогiсiнько не робити.

Галя прилетiла до Парижа не тiльки, щоб пересвiдчитися на власнi очi, як тут, у Луврi, почуваеться Пiнзель, а i зробити репортаж для журналу. Вона зрадiла можливостi взяти паузу й два днi, два чудовi днi, вiдчувати себе лише спостерiгачем, а не дiйовою особою, лише дивитися, ходити, слухати й мовчати.

Неодмiнно мовчати. Нiяких телефонних дзвiнкiв, електронноi пошти та Фейсбуку. Самота в Парижi – бажаний стан у великому мiстi, яке поважае твiй вибiр.

Нiчнi звуки з вулицi майже не заважали, а, може, втома далася взнаки – заснула вiдразу й прокинулася виспана, зi свiжою головою. Пiсля восьмоi, вбрана в улюблену сукню, яка майже не мнеться i до якоi пасуе все – хоч брошка, хоч намисто, хоч нашийна хустка, мугикаючи собi пiд нiс «у-уне-вi-дам-уур» Шарля Азнавура, зiйшла вниз на снiданок.

За столиками голосно розмовляли земляки, обговорювали пригоди одного з них у метро («Дебiльнi покажчики! Ще й по-англiйськи тут нiхто не шарить!»). Вони нiкуди не поспiшали, судячи з кiлькостi тарiлок та наiдкiв. На однiй з таць бiля кавникiв сиротливо скрутилася скибочка дiрчастого сиру, прикрашена гiлочкою кропу. Крихти на двох сусiднiх тацях свiдчили: тут були ковбаса та шинка.

Галя не стала чекати, поки поповнять запаси, вибрала один з двох останнiх круасанiв, налила собi кави – добре хоч кави залишили – i вийшла у вестибюль. Примостилася бiля вiкна на шкiрянiй канапi, намагаючись не капнути на шоколадного кольору кардиган. Ірина дала його вигуляти в Парижi разом iз шаликом з тонкоi вовни кольору пряженого молока, ще й уточнила: «Це не так кардиган, як жупанчик».

Жiнка за стiйкою – вже iнша, молода, чорнява й рухлива – усмiхнулася до Галi:

– Бонжур, мадам!

– Бонжур, – вiдповiла привiтно.

На обличчi – усмiшка, а в думках – намул. Щось неприемне, навiть непристойне було в тому, з якою внутрiшньою готовiстю вона сприйняла можливiсть не вiтатися з людьми, що говорили з нею однiею мовою. Вiдтрутила iхня галаслива безцеремоннiсть? Не хотiла, щоб хтось уважав ii за одну з них? Вдома, на своiй територii, десь у Львовi, в Киевi чи в Жмеринцi – не важливо, де саме, вона б такими думками не журилася.