Україна-Європа

Ми стоiмо на розi вулицi Медичi бiля якогось ресторанчика у темно-фiолетових кольорах, де i стiльцi у фiолетову клiтинку, i скатертини, i навiть, як я встигаю помiтити, серветки на столиках також. За столиками повно людей. Читаю вголос вивiску: «Кафе Люксембург», – i Кицюня каже, що я роблю успiхи. Парк напроти – це i е Люксембурзький сад, i ми звертаемо в першу-лiпшу алею.

Дiвчата-студенти, мов горобцi, повсiдалися на низькiй огорожi саду з хотдогами iз «МакДональдза» в руках. Жують хот-доги, щебечуть весело й нишком зиркають на дорослу публiку за столиками кафе.

У самому саду, що виглядае як звичайний парк, молодi мами з колясками, оддалiк стрекоче газонокосарка, товстi стовбури тополь з куцо обрiзаними гiлками, а зверху зграя вороння: каркають, трiпочуть крильми, мабуть, сваряться за гнiзда.

Ми пройшли в кiнець алеi, аж до фонтану з видом на палац Медичi. Поки роздивляемося скульптури на старому фонтанi й темно-сiрi стiни палацу з караулом iз вiйськових на входi, де тепер, здаеться, засiдае Сенат, бiля моiх нiг хляпае з неба воронячим калом.

– О, Люфтваффе! – показую я кулака воронам. – До речi, в цьому палацi у Другу свiтову була резиденцiя Геринга…

– Пiшли звiдси, – прикривае голову руками Кицюня. – А правда, що цiй Марii Медичi вiдрубали голову? – запитуе.

– Здаеться, не пам'ятаю…

– Якесь погане мiсце.

– Що, через ворон? Та ж вони скрiзь лiтають… А тут ходили i Хемiнгуей, i Гертруда Стайн. Вона десь тут поряд жила i вигулювала песика…

– Я хочу десь посидiти, – каже Кицюня.

 – Нехай трохи ноги вiдпочинуть. Тiльки не тут, – показуе вона на хляпи засохлого пташиного послiду на лавцi.

– Давай подумаемо? Можна i в «МакДональдзi» чи в «Кафе Люксембург»?

Кицюня обирае кафе, там саме звiльнився столик на вулицi, з якого було добре видно i бульвар, i Капеллу, i навiть студенток з хотдогами на пiдмурiвку Люксембурзького саду.

– А хочеш, назад поiдемо через герцогство Люксембург? Подивимося, що мiж ними спiльного, мiж цим парком i цiею маленькою краiною? – видаю я iдею.

 – Якщо по картi – це майже напряму, – показую я рукою на палац Медичi.

– Давай подумаемо про це завтра, – кивае Кицюня.

– Не забудь, у нас в резервi ще п'ятизiрковий «Бучач»…

– Це ти до того, що тут ми коньяку не будемо? – робить вона губки трубочкою. – А що пив твiй Хемiнгуей, кальвадос?

– Нi, кальвадос – це Ремарк. А Хемiнгуей у паризький перiод все ж бiльше вино…

– А Гертруда Стайн?

Здаеться, вона вгощала його наливкою iз сливок.