Україна-Європа

– О, мiй тато сам робив наливку iз сливок, у нас за кошем завжди визрiвала на сонцi, пам'ятаеш?

– Пам'ятаю, – я i справдi згадав ту наливку у мальовничих бутликах iз кукурудзяними корками.

– Ну, тодi вибирай, – пропонуе Кицюня.

– Пардон, уан чi-i енд уан вайт де вiн мюсоеде, – несподiвано для себе видаю я своею франко-англiйською. – Грiн чi-i, – додаю.

Молоденька офiцiантка ще про щось запитуе французькою, i Кицюня також вiдповiдае iй французькою, та ще щось каже, мило посмiхаеться i йде.

– Що вона сказала? – цiкавлюся я.

– Твое мюсоеде – це що, мускат? Я iй сказала, що це мускат i уточнила, що це лише менi, а чай тобi. Де ти вичитав про це мюсоеде?

– У Хема, де ж iще? Вiн його пив i Мопассан також.

– А ще вона попередила, що за прогнозом сьогоднi можливий дощ, цей столик крайнiй i сюди дiстають краплi, то якщо буде потреба, ми можемо пересiсти в середину.

– Змокнемо, як в Одесi, пам'ятаеш? – пiднiмаю я погляд до посiрiлого неба.

 – До речi, де наша парасолька, в машинi?

– Нi, у номерi, разом з «Бучачем», – вона також зиркае на небо, i додае, що сподiваеться, цього разу ми вже не заблукаемо у метро.

Я вiдповiдаю, що ми й тодi не заблукали, просто я не одразу зорiентувався, бо там перетиналося п'ять напрямкiв, але ж врештi-решт ми навiть до полiцii не зверталися.

– Ти б побачив себе у той момент, – каже вона.

Кицюня любить концентруватися на якiйсь деталi з моеi мiмiки, особливо, коли я потрапляю в халепу, i потiм ще довго менi про це нагадуе, вважае, що таким чином мене виховуе.

За майже тридцять рокiв спiльного життя це вже стало в неi майже звичкою. А втiм, у неi е й iншi методи.

Коли нам принесли вино i чай, вона посмiхнулась винувато й сказала пошепки, хоч довкруж навряд чи хтось розумiв украiнську, що випила б краще квасу.

– Сi жур, «Микулинецького»? Із своеi великоi зеленоi чашки? – посмiхаюся я у вiдповiдь.

– Так, – не заперечуе вона, – сi жур!

Згадка про рiдну зелену чашку на мить повертае нас додому.

Вона раптом треться об мое плече щокою, наче справжня кицюня, i вже вкотре запитуе, чи будемо ми брати з собою онука, хоча б до Варшави чи до Будапешта? Вона вже не раз про це запитувала, i вiдповiдь моя iй вiдома.

– Ну, якщо його вiдпустять батьки, а нас тiтка, то чому i нi? Нехай лише пiдросте трохи, – повторюю я.

Кицюня любить забiгати наперед!

© О.