Процес (збірник)

– Заходьте, – запросила його молода жiнка з чорними палахкими очима, що саме прала пелюшки в шаплику, й показала мокрою рукою на вiдчиненi дверi сумiжноi кiмнати.

К. здалося, нiби вiн потрапив на якiсь збори. Строката людська юрба, – нiхто навiть уваги не звернув на прибульця, – тиснулась у не дуже великiй залi з двома вiкнами, яка мала пiд самою стелею навкружну галерею, теж ущерть заповнену народом; люди могли там стояти лише зiгнувшись, упираючись головою та плечима в стелю. К., що з задухи аж вiдсахнувся, вийшов назад i знову заговорив до молодицi, яка, напевне, зрозумiла його неправильно:

– Я запитував, чи тут живе столяр Ланц.

– Авжеж, заходьте, будь ласка, всередину, – промовила жiнка.

K., може, й не пiшов би, якби жiнка не пiдiйшла до нього, не взялася за дверну ручку й не сказала:

– Пiсля вас я мушу замкнути дверi, бiльше нiкому вже не можна заходити.

– Слушно, – зауважив К., – там i так забагато люду, – i знову зайшов усередину.

Помiж двома чоловiками, що стояли коло самих дверей, – один, простягши руки вперед, неначе перераховував грошi, а другий пильно дивився йому у вiчi, – К.

побачив, як до нього простяглась чиясь рука. То був невисокий рум’яний хлопець.

– Заходьте, заходьте, – запрошував вiн.

К. пiшов за хлопцем, з’ясувалося, що серед тiеi ворушкоi тiсноти все ж е вузенький прохiд, який, можливо, роздiляв два гурти; цей здогад потверджувало те, що i праворуч i лiворуч К. майже не бачив людських облич, виднiли самi спини, присутнi i голосом, i жестами зверталися тiльки до свого гурту.

Люди здебiльшого були вбранi в чорне, в якiсь старомоднi довгополi фраки, що звисали позаду. Тiльки цей одяг пантеличив К., iнакше б вiн подумав, що це окружнi збори якоiсь полiтичноi партii.

На iншому краi зали, куди вели К., на низенькому i теж переповненому людьми помостi виднiв невеличкий, поставлений упоперек стiл, за ним, майже на самому краi помосту, – невисокий гладкий чолов’яга, що гучно сапав i реготав, обертаючись до ще одного чоловiка, той стояв позаду, схрестивши ноги й зiпершись лiктями на бильце стiльця.

Інколи чоловiк за столом здiймав руку в повiтря, немов карикатурно зображуючи когось. Хлопець, привiвши К., насилу спромiгся доповiсти про гостя. Вiн уже двiчi, стаючи навшпиньки, намагався заговорити, але його нiхто не помiчав. Лише тодi, коли хтось iз тих, що стояли на помостi, показав на хлопця, чолов’яга повернувся на стiльцi й, нахилившись, вислухав ледве чутну доповiдь.