Насолода

Не мiсто iмператорськоi величi, не релiгiйне серце християнського свiту, а Вiчне мiсто для прихистку коханцiв, що прагнуть розчинитися у навскiсних променях призахiдного сонця, в жебонiннi вод бiля притульного фонтана. Емблематичний той улюблений Фонтан з Черепахами: посеред невеличкоi площi Маттеi в серцi еврейського гетто. Просто чаша з водою, яку тримають оголенi юнаки. А потiм Лоренцо Бернiнi додав на краi чашi бронзових черепашок. І що? І нiчого. Просто гарно без пояснень. Минають столiття, i ллеться веселими голосами вода на iхнi лискучi бронзовi панцирi.

Це освiдчення в любовi не до античного, а до iталiйського Рима, до ренесансноi традицii як до осердя европейськоi культури, яка, в свою чергу, е для Д’Аннунцiо серцем людськоi цивiлiзацii. Але ця любов до Рима розчинена в людськiй любовi, в найiнтимнiших почуттях, найсокровеннiших пристрастях. Андреа мрiе жити на вiллi Боргезе чи вiллi Медiчi з картинами Рафаеля i Тицiана, де свiтились би грецькi статуi у хащах самшиту, де червоний гранiт з Орiенту контрастував би з бiлим каррарським мармуром.

Але вся ця мистецька розкiш бачиться лише сценою для безсмертного кохання.

Рим описуеться часом подiбно до жiнки. Це Рим, славний не м’язами гладiаторiв, а фосфоресцентний «божественний Рим» у жовтнi, промальований розмитими лiнiями кольору ардезii… Ардезiя – так називаеться скеля на пiвночi Італii – сiрого кольору з переходом у блакитний. І десь удалинi цей Рим кольору ардезii поглиблюеться блискотливими гранями аметисту… Або зимовий Рим у спiралях срiблястих туманiв.

Тож якщо в поле зору автора i потрапляе «грандiозне видовище iмперських палацiв» на пагорбi Авентiно, «пiдпалених червоним призахiдним сяйвом, якi палахкотiли мiж чорними кипарисами, крiзь якi сотався золотавий пил», то йдеться насправдi не про велич античноi архiтектури, а про дивовижний пейзаж у словi в пурпурово-чорно-золотих тонах, – у тому фаустiвському словi, що зупиняе мить кохання у безмiрi космiчного часу.

Вiчне мiсто перенизане легким мереживним плетивом застиглоi музики каменю, в якому загубилися душi вiрних i зрадливих коханцiв.

І сама книга – як те бiле вiяло зi слоновоi кiстки вишуканоi жiнки, крiзь майстерне рiзьблення якого бачимо то архiтектурнi обриси Вiчного мiста, то нiжний блиск закоханих очей. На невидимому тлi концтаборiв i пожарищ ХХ ст. проходить жiнка, цiлуючи коханого в кутики вуст, закриваючись бiлим вiялом, а вiтер вiдносить ii нечутнi слова кудись ген за Тибр.