Насолода

Потiм вони перестали розмовляти; але дивлячись одне на одного, чули у вухах незмовкний гомiн, який нiби передавав частину iхнього буття, немовби щось, насичене звуками, втiкало з iхнього мозку й розливалося по всiй навколишнiй рiвнинi.

Елена, випроставшись, сказала:

– Ходiмо. Уже шоста година. Де тут можна випити води?

Вони рушили через мiст до римськоi таверни. Кiлька вiзникiв розпрягали коней, гучно обсипаючи один одного лайкою. Призахiдне сонце яскраво освiтлювало гурт людей i коней.

Коли двое подорожнiх увiйшли до таверни, люди в тавернi не виявили найменшого подиву.

Трое чи четверо чоловiкiв з жовтою шкiрою, вочевидь, хворих на пропасницю, стояли навколо квадратноi жаровнi мовчки. Пастух iз рудим волоссям дрiмав у кутку, ще тримаючи в пальцях погаслу люльку. Двое молодикiв, худих i роздратованих, грали в карти, iнодi зиркаючи один на одного iз звiрячою люттю. Хазяйка таверни, гладка жiнка, тримала на руках хлопчика, важко гойдаючи його.

Поки Елена пила воду зi склянки, жiнка показувала на дитину жалiбним голосом:

– Погляньте-но, синьйоро! Погляньте-но, синьйоро!

Бiдолашне створiння було вкрай виснажене.

Лiловi губи були вкритi бiлою плiвкою, в ротi виднiлися згустки молочного кольору. Здавалося, життя вже покинуло це маленьке тiло, залишилася тiльки заплiснявiла немiчна плоть.

– Помацайте, синьйоро, якi в нього холоднi ручки… Вiн не може анi пити, анi ковтати, не може заснути…

Жiнка схлипувала. Хворi чоловiки бiля жаровнi дивилися на неi з жалем i смутком.

Двох молодикiв схлипування жiнки вочевидь дратували.

– Ходiмо, ходiмо, – потяг Андреа Елену за руку й залишив на столi мiдяк.

Вони повернулися до мосту.

Течiя рiчки тепер палахкотiла вiд призахiдного сонця. Іскриста лiнiя тяглася аж до обрiю, удалинi вода мерехтiла коричневим, так нiби по нiй плавали плями олii чи бiтуму. Пагорбиста рiвнина здавалася порiзаною ровами й забарвилася фiолетовим. Над Вiчним мiстом небо дедалi червонiшало.

– Бiдолашне створiння, – пробурмотiла Елена з глибоким жалем, мiцно вчепившись у руку Андреа.

Вiтер шаленiв. Зграя ворон пролетiла в червонястому небi, голосно каркаючи.

І тодi якась сентиментальна екзальтацiя опанувала душi двох закоханих у передчуттi майбутньоi самоти. Здавалося, щось трагiчне й пiднесене проникло в iхню пристрасть. Їхнi почуття загострилися вiд споглядання буревiйного заходу сонця.

Елена зупинилася.

– Я не можу зробити нi кроку, – сказала вона, важко вiдсапуючись.