Насолода

Карета була ще далеко, вона так само стояла на тому мiсцi, де вони ii покинули.

– Ще трохи, Елено! Ще трохи! Хочеш, я тебе понесу?

Опанований нестримним спалахом почуттiв, Андреа заговорив наче сам до себе:

– Чому вона хоче мене покинути? Чому хоче зламати чари? Хiба iхнi долi не поеднанi назавжди? Вiн мае потребу в нiй, щоб жити, йому потрiбнi ii очi, ii голос, думки про неi… Вiн наскрiзь просякнутий цим коханням, уся його кров насичена ним, наче отрутою, вiд якоi вилiкуватися не можна.

Чому вона вирiшила втекти? Адже вiн обплутаний нею, вiн не зможе вiдiрвати ii вiд своiх грудей. Нi, такого не може бути. Нiзащо! Нiколи!

Елена слухала його мовчки, з низько опущеною головою, ховаючи обличчя вiд вiтру. Через якийсь час вона подала знак вiзниковi, щоб той наблизився. Конi зрушили з мiсця.

– Зупинитесь бiля Порта Пiа, – наказала синьйора, пiднявшись у карету разом зi своiм коханцем.

І миттевим порухом пiддалася його бажанню, а вiн став цiлувати ii губи, лоб, волосся, очi, шию, жадiбно, швидко, не дихаючи.

– Елено! Елено!

Червонястий блиск проник у карету, вiдбиваючись вiд будинкiв кольору цегли. Вони наближалися до вулицi, по якiй цокали копитами безлiч коней.

Елена, нахилившись до коханця, з глибокою нiжнiстю й покорою сказала:

– Прощавай, моя любове! Прощавай! Прощавай!

Коли вона випросталася, праворуч i лiворуч проскакали швидким клусом десятеро чи дванадцятеро яскраво-червоних вершникiв, якi поверталися з полювання на лисиць.

Один iз них, дюк дi Беффi, проминаючи iх майже впритул, перегнувся в сiдлi, щоб заглянути у вiконце.

Андреа мовчав. Вiн вiдчував, що все його ество охопив глибокий занепад. Недавня хлоп’яча слабкiсть, пiсля того як минув бурхливий вияв почуттiв, не допомогла втриматися вiд слiз. Йому хотiлося принизити себе благанням, розбудити жалiсть жiнки слiзьми. В головi вiдчувалось неясне й туманне запаморочення; тонкий холод пiдступив йому до потилицi, проник до коренiв волосся.

– Прощавай… – повторила Елена.

Пiд аркою Порта Пiа карета зупинилася, йому треба було виходити.

Отож, чекаючи сьогоднi Елену, Андреа поновив у пам’ятi той далекий день; вiн бачив усi iхнi порухи, чув усi слова. Що вiн робив, коли карета з Еленою зникла в напрямку Чотирьох Фонтанiв?[47 - Чотири Фонтани – архiтектурний ансамбль мiж Трiнiта-деi-Монтi та базилiкою Санта Марiя Маджоре, що створювався рiзними авторами в 1588–1593 рр.