Насолода

Двi чоловiчi постатi символiзують найбiльшi рiчки Італii Тiбр та Арно, а отже, Рим i Флоренцiю, а жiночi постатi Дiани та Юнони уособлюють чесноти вiрностi й сили. Оспiваний у творi Отторiно Респiгi «Фонтани Рима».] По правдi – нiчого особливого. Тодi, як i завжди, коли зникав безпосереднiй об’ект, iз якого його дух черпав щось подiбне до iлюзорноi екзальтацii, до нього вiдразу повернувся спокiй, усвiдомлення того, що життя тривае, рiвновага душi. Вiн узяв вiзника, щоб доiхати додому. Там вiн перевдягнувся в чорний костюм, як робив завжди, не забуваючи про жодну деталь, яка додавала йому елегантностi, й пiшов обiдати до своеi кузини в палац Роккаджовiне,[48 - Палац Роккаджовiне – побудований у другiй половинi ХІХ ст.

для родини дель Галло, що придбала маркiза Роккаджовiне.] як i щосереди. Усе, що стосувалося зовнiшнього життя, мало над ним велику владу, заповнювало його увагу, закликало насолоджуватися свiтськими втiхами.

Того вечора вiн повернувся додому досить-таки пiзно й завважив на столi блискучий черепаховий гребiнь, який Елена забула тут два днi тому.

Тодi, нiби опам’ятавшись вiд забуття, вiн страждав протягом усiеi ночi вiд напливу думок, що розворушували його бiль.

Але хвилина зустрiчi наближалася. Дзигарi на Трiнiта-деi-Монтi видзвонили третю годину з чвертю. Вiн подумав iз глибоким хвилюванням: «Через кiлька хвилин Елена буде тут. Як прийняти ii? Якi слова я iй скажу?».

Його тривога була правдивою, i кохання до цiеi жiнки справдi вiдродилося в ньому; але словесний i пластичний вираз його почуттiв завжди був таким далеким вiд простоти й щиростi, що вiн за звичкою вже заздалегiдь готувався до вияву найглибших почуттiв.

Вiн спробував уявити собi сцену iхньоi зустрiчi; стулив кiлька фраз; пошукав очима найпридатнiше мiсце для iхньоi розмови. Потiм поглянув у дзеркало, чи обличчя досить блiде, чи вiдповiдае обставинам. Його погляд зупинився на скронях, там, де Елена мала звичку делiкатно цiлувати волосся. Вiн розтулив губи, щоб упевнитись у досконалому блиску своiх зубiв, адже колись Еленi подобалося проникати в усi куточки його рота.

Його самолюбство зiпсованого й рознiженого молодика нiколи не нехтувало жодним ефектом витонченостi. Вiн умiв у коханнi видобувати зi своеi вроди найвищу втiху. Ця щаслива здатнiсть тiла й енергiйний пошук насолод пiдкоряли душi жiнок. Вiн мав у собi щось вiд Дон Жуана й вiд херувима. Умiв бути геркулесiвським чоловiком однiеi ночi й сором’язливим, нiжним, майже жiночним коханцем.