Насолода

Вона вагалася, перш нiж вiддатися.

Андреа запитав тихо, майже смиренно:

– Вам так добре?

Вона всмiхнулася йому, нiчого не вiдповiвши, бо цi слова були для неi надзвичайно приемними, вони вiдгукнулися солодким тремтiнням у ii грудях. Вона делiкатно пiдвелася, запалила вогонь пiд черпаком з водою. Потiм вiдкрила лаковану коробку, в якiй зберiгався чай, i вкинула в порцеляновий чайник точно розраховану щiпку. Приготувала двi фiлiжанки. Їi рухи були повiльними й трохи нерiшучими, як у людини, котра думае зовсiм про iнше.

Їi бiлi й досконалi руки рухалися з легкiстю метелика, вона не брала речi, а нiби легко торкалася них; вiд ii рухiв, вiд ii рук, вiд легких вигинiв тiла струменiла дивовижна еманацiя насолоди, яка нiби намагалася догодити розпаленим почуттям коханця. Андреа, який сидiв близько, дивився на неi ледь примруженими очима, всотуючи крiзь зiницi хтивi чари, що струменiли вiд неi. Здавалося, кожен ii рух долинав до нього десь в iншому вимiрi. Який коханець не переживав цю невимовну насолоду, коли iлюзiя доторку набувае такоi витонченостi, що вiдчуваеться на вiдстанi?

Обое мовчали.

Елена вiдхилилася на подушку – вона чекала, коли закипить вода. Дивлячись на сине полум’я пальника, вона то знiмала з пальцiв перснi, то знову iх нанизувала, нiби робила це увi снi. То був не сон, а нiби вервечка спогадiв, туманних, мiнливих, неясних, швидкоплинних. Пам’ять про минуле кохання вiдроджувалася в ii душi, але вона не була виразною й чiткою; Елена переживала вiдчуття непевностi, не знаючи, що то було: насолода чи бiль. Щось подiбне вiдбуваеться, коли вiд зiв’ялих квiтiв, що втратили будь-якi особливостi кольорiв i пахощiв, народжуються спiльнi випари, в яких неможливо розпiзнати окремi складовi. Здавалося, вона принесла в собi подих давно померлих спогадiв, останнiй слiд уже зниклих радощiв, останнiй бiль уже мертвого щастя, щось подiбне до випарiв, у яких з’являються образи без назви, без контурiв, роздертi й пошматованi. Вона не знала, була це втiха чи бiль. Але потроху таемнича схвильованiсть, неясна тривога посилювалися й наповнювали ii серце нiжнiстю й гiркотою. Темнi передчуття, загадковi таемницi, забобонний страх, придушенi прагнення, подоланий бiль, стражденнi сновидiння, непогамованi бажання – усi тi неяснi елементи, якi складали ii внутрiшне життя, тепер розбуджувалися й вибухали.

Вона мовчала, замкнувшись у собi. Тодi як ii серце було по вiнця переповнене бурхливими почуттями, iй було приемно накопичувати свое хвилювання в мовчанцi.