Насолода

Вiн бiльше нiчого не пам’ятав, як чоловiк, що почав одужувати вiд тривалоi хвороби й у якого все перемiшалося в головi. Вiн уже нiчого не пам’ятав i вiдчував, як його душа тихо заходить у смерть. Але несподiвано на цей спокiй забуття накотився новий бiль, наче в ньому розвинувся незнищенний зародок. Вона, вона була тим iдолом, яка зваблювала в ньому всi бажання серця, руйнувала всi сили його iнтелекту, чатувала на всiх його найпотаемнiших дорогах душi, закритих для будь-якого iншого кохання, для будь-якого iншого болю, для будь-яких iнших мрiй, щоб завжди, щоб завжди…

Андреа брехав; але його красномовство було таким палким, його голос був таким проникливим, доторк його рук таким лагiдним, що Елену опанувало невимовно солодке й нiжне почуття.

– Замовкни! – сказала вона. – Я не повинна слухати тебе. Я вже не твоя. Я нiколи бiльше не зможу бути твоею. Мовчи! Мовчи!

– Нi, ти вислухай мене.

– Не хочу. Прощавай. Менi час iти. Прощавай, Андреа. Уже пiзно, вiдпусти мене…

Вона вiдхилила його руку.

І долаючи внутрiшню розслабленiсть, спробувала пiдвестися на ноги.

– Чому ж ти тодi прийшла? – запитав вiн трохи хрипким голосом, перешкодивши iй це зробити.

Хоч протест, до якого вiн удався, був ледь вiдчутним, вона насупила брови й завагалася, перш нiж вiдповiсти.

– Я прийшла… – вiдповiла вона з обмiркованою повiльнiстю, дивлячись коханцевi у вiчi, – я прийшла тому, що ти мене покликав. Заради колишнього кохання, через те, як воно урвалося, через тривалу мовчанку на вiдстанi я не могла вiдхилити твое прохання, не видавшись цинiчною.

Окрiм того, я хотiла сказати тобi те, що сказала: я вже не твоя i вже нiколи не зможу бути твоею. Я хотiла сказати це тобi спокiйно, щоб уникнути для мене й для тебе будь-якоi болiсноi омани, будь-якоi небезпеки, будь-якоi прикростi в майбутньому. Ти мене зрозумiв?

Андреа мовчки нахилив голову, майже доторкнувшись до ii колiн.

Вона скуйовдила йому волосся жестом, який був колись дуже нiжним.

– Окрiм того… – провадила вона тоном, вiд якого вiн затремтiв усiма фiбрами своеi душi, – а крiм того… я хотiла сказати тобi, що я тебе кохаю, кохаю не менше, анiж колись, що ти досi е душею моеi душi i що я хочу бути твоею найдорожчою сестрою, твоею найнiжнiшою подругою.

Ти мене зрозумiв?

Андреа не ворухнувся. Вона, обхопивши його скронi своiми долонями, пiдняла його обличчя; вона хотiла заглянути йому у вiчi.

– Ти мене зрозумiв? – повторила вона ще нiжнiшим i ще бiльш покiрливим голосом.