Насолода

Якi фривольнi або злостивi фрази злiтали з тих самих вуст, що, промовивши найпростiшу фразу, наповнювали його глибоким хвилюванням; вони злiтали з тих самих вуст, якi iнодi в мовчанцi здавалися йому губами Медузи Леонардо, людською квiткою душi, обожуваноi полум’ям пристрастi й тривогою смертi. «Яка, зрештою, суть цiеi iстоти? Чи вона усвiдомлюе своi постiйнi метаморфози, чи непроникна навiть для самоi себе, залишаючись поза власною таемницею? Скiльки в ii балаканинi штучного, а скiльки – спонтанного?» Потреба знати це проникала в його душу разом iз тiею насолодою, що огортала його завдяки близькiй присутностi жiнки, в яку вiн уже закохувався.

Сумна звичка все аналiзувати постiйно хвилювала його й не давала йому забутися; але кожна його спроба каралася, як цiкавiсть Психеi, вiддаленням кохання, затьмаренням улюбленого об’екта, уриванням насолоди. «Хiба не краще було б щиро вiддатися першому солодкому почуттю кохання?» Вiн бачив, як Елена пригубила вино, прозоре, як рiдкий мед. Вiн знайшов серед келихiв той, у який слуга налив таке саме вино, й випив його разом з Еленою. Обое водночас поставили на стiл своi кришталевi келихи. Спiльна дiя примусила обох подивитись одне на одного. І погляд розпалив iх бiльше, анiж ковток.

– Ви не розмовляете? – запитала його Елена, вдаючи легку безтурботнiсть, яка трохи змiнила ii голос. – Про вас ходить слава як про знаменитого балакуна… Ну ж бо, жвавiше!

– Ох, кузене, кузене! – вигукнула донна Франческа з виразом жалю, в той час як дон Фiлiп дель Монте нашiптував щось iй на вухо.

Андреа засмiявся.

– Кавалере Сакумi, ми з вами тут мовчуни! Стряхнiмося!

Вузькi очi азiата зблиснули лукавством, почервонiлi вiд того вина темно-червоного кольору, що забарвило його вилицi. До цiеi митi вiн дивився на герцогиню дi Шернi з екстатичним виразом бонзи, який споглядае божество. Його широке обличчя, яке неначе зiйшло з класичноi сторiнки великого художника-гумориста Окусавi, почервонiло, наче серпневий мiсяць мiж рядами квiтiв.

– Сакумi закоханий, – тихо сказав Андреа, нахиляючись до Елени.

– У кого?

– У вас. Хiба ви не зрозумiли?

– Нi.

– Подивiться на нього.

Елена обернулася. І закоханий погляд знiченого азiата спричинив на ii вустах такий вiдвертий смiх, що той вiдчув себе ображеним i приниженим.

– Тримайте! – щоб компенсувати свiй знущальний смiх, вона висмикнула з гiрлянди бiлу камелiю й кинула ii посланцевi з Краiни вранiшнього сонця. – Бачите, я до вас ставлюся прихильно.