Портрет Доріана Ґрея

Роздiл IV

Одного дня мiсяцем пiзнiше Дорiан Грей сидiв у розкiшному крiслi в маленькiй бiблiотецi будинку лорда Генрi в Мейферi*. Це була по-своему дуже гарна кiмната, обличкована високими дубовими панелями кольору оливи, з кремовим фризом, з лiпним оздобленням стелi. Пiдлогу покривала цеглиста повстина, на якiй там i сям розстелено було шовковi перськi килимцi з довгими торочками. На столику з атласного дерева стояла статуетка роботи

Клодiона*, а обiк неi лежав примiрник «Les Cent Nouvelles»* в оправi Кловiса Ева*.

Книжка ця колись належала самiй Маргаритi Валуа, i палiтурки ii були поцяткованi золотими стокротками, що iх королева обрала собi за емблему. На полицi камiну красувалося кiлька блакитних порцелянових ваз iз барвистими тюльпанами. Крiзь вiкно, густо похрещене свинцевим переплетiнням, ллялося рожеве свiтло лiтнього лондонського полудня.

Лорд Генрi ще не повернувся. Вiн, як завжди, спiзнювався, виходячи з принципу, що пунктуальнiсть – це крадiй часу. Отож вигляд гостя був трохи насуплений, коли вiн знiчев’я гортав розкiшне iлюстроване видання «Манон Леско»*, взяте в однiй з книжкових шаф.

Монотонне цокання годинника в стилi Луi XIV* дратувало його, i вiн уже раз чи два поривався пiти.

Нарештi зокола почулась чиясь хода, i дверi вiдчинилися.

– Як ви пiзно, Гаррi, – буркнув юнак.

– На жаль, це не Гаррi, мiстере Грей, – вiдповiв високий дзвiнкий голос.

Сквапно озирнувшись, Дорiан скочив на ноги.

– Перепрошую! Я думав…

– Ви думали, що це мiй чоловiк, а це лише його дружина! Дозвольте познайомитися з вами.

Я вже знаю вас дуже добре по фотокартках. Мiй чоловiк мае iх кiльканадцять!

– Невже аж так багато, ледi Генрi?

– Ну, то, може, й двадцять. І, крiм того, раз я бачила вас удвох з ним в оперi.

Говорячи це, вона нервово усмiхалась i пильно дивилася на нього своiми рухливими й голубими, наче незабудки, очима. Чудна це була жiнка – ii вбрання завше виглядали так, немов iх кроiли в нестямi, а одягали в бурю. Ледi Воттон вiчно була закохана в кого-небудь, а що ii пристрасть нiколи не мала взаемностi, всi iлюзii зберiгалися при нiй.

Вона претендувала на мальовничiсть, а спромоглася стати лише неохайною. Ім’я ii було Вiкторiя, i вона страх як любила ходити до церкви.

– Мабуть, на «Лоенгрiнi»*, ледi Генрi?

– Так, тодi саме ставили незрiвнянного «Лоенгрiна». Вагнер менi над усiх подобаеться! Його музика така гучна, що можна весь час розмовляти i нiхто стороннiй не почуе.