Портрет Доріана Ґрея

Плутанина з цими мiфiчними осо-бами-iменами вносить належне пожвавлення в розвиток комедiйного сюжету.

Не бракуе цiй «несерйознiй комедii» i блискучих сатиричних мазкiв: узяти хоча б сцени з дружиною лорда Брекнела, котра влаштовуе «iнквiзиторський» (як сама каже) допит Джековi, чи прийнятний вiн кандидат на одруження з ii дочкою Гвендолен. Почувши на свое запитання про його знання вiдповiдь Джека: «Нiчого не знаю», ледi Брекнел зауважуе: «Менi приемно це чути. Я не схвалюю того, що порушуе природне неуцтво».

Згодом та сама ледi Брекнел обурено розпитуе Джека вже про соцiальне походження його вихованки Сесiлi Кард’ю, з якою поза вiдомом цiеi «тiтоньки» взяв заручини ii небiж Елджi, i вкрай неприхильно вислуховуе Джековi пояснення.

Але довiдавшись вiд Джека про успадкованi дiвчиною «близько ста тридцяти тисяч фунтiв у державних цiнних паперах», вмить змiнюе думку про Сесiлi: «Мiс Кард ’ю виглядае на вельми привабливу юну ледi, як я ближче придивляюсь до неi. У наш вiк мало хто з дiвчат мае такi по-справжньому вартiснi риси, якi не тiльки тривкi, а ще й зростають у часi».

Загалом «Як важливо бути поважним», ця «несерйозна комедiя про серйозних людей», як не зовсiм серйозно висловився про неi автор, – найрозважальнiша i найвiртуознiша з комедiй Вайлда. «Тут маемо перед собою щирий, природний гумор, який пливе враз з подiями немов бистрий потiк шумливоi води» (оцiнка украiнськоi дослiдницi І. Федоренко, вiдомiшоi пiд iншим псевдонiмом – Дарiя Вiконська). В цiй комедii над усiм торуе парадоксальнiсть, якою просякнутi смiшливi дотепи й тострi критичнi думки (i такi трапляються!) i в яку втятнутi актори й публiка.

Недарма в цьому розкошуваннi парадоксальних ситуацiй декотрi лiтературознавцi добачили проблиски майбутнiх постреалiстичних стилiв дадаiзму i сюрреалiзму…

Окремiшне мiсце в театральному доробку Вайлда посiдае франкомовна одноактова тратедiя «Саломея» (1893) на вiдомий бiблiйний сюжет. Тут письменник порушуе, власне, ту саму проблему, що й у романi: абсолютизацiя пристрастi призводить до смертi коханото.

Приваблюе в цьому творi психологiчно затост-рена характеристика тероiв, тонка майстернiсть у ритмiко-мело-дiйнiй ортанiзацii фрази з численними повторами й вишуканими порiвняннями. В п’есi впродовж усiеi дii не тiльки зберiтаеться «еднiсть часу та мiсцевостi, але й… еднiсть настрою, стротото, понурото, величавото» (думка Дарii Вiконськоi).

Зовсiм не схожа на все попередне у Вайлда – втiлена в карбованi строфи «Балада Редiнзькоi тюрми».