Санаторійна зона

Недавнiй фанатичний комунар розповiдае жорстоко прагматичнiй, без Бога в душi i милосердя, холоднiй матерiалiстцi Аглаi про те, як колись, у роки Громадянськоi вiйни, особисто розстрiляв когось iз близьких йому людей бiля монастиря, а також пiд час вiдступу Червоноi гвардii пострiлом у потилицю безжально розправився з однiею iз жiнок-мародерок.

Дмитрiй Карамазов, як i його двiйник (чи минуле Я?) iз новели «Я (Романтика)», чiтко, бездумно, без докорiв совiстi «виконував своi обов’язки перед революцiею», а тепер, в умовах непiвськоi дiйсностi, утвердження цинiчноi бiльшовицькоi бюрократii та перероджень комунiстiв, змушений болiсно переживати свое розчарування в компартii, в ii можливостях реалiзувати тi iдеали, заради яких вiн проливав кров iнших i ризикував власним життям.

Проте i в умовах вибороненоi й ним соцiалiстичноi дiйсностi Карамазов продовжуе обстоювати цинiчне кредо «мета завжди виправдовуе засоби» i стверджувати: «В динамiцi прогресу соцiальну етику можна мислити тiльки як перманентний «злочин». Я злочин беру в лапки, бо свiдоме вбивство в iм’я соцiальних iдеалiв нiколи не вважав за злочин» (2, роздiл ІІ).

Микола Хвильовий передчував, що в свiдомостi таких фанатикiв революцii визрiвають отруйнi жала нового фанатизму, заплiдненi iдеею наростання класовоi боротьби, бачив, як червонi прапори диктатури пролетарiату, насправдi диктатури компартii та ii смертельного знаряддя ЧК, ОДПУ, наповнюються новою кров’ю, набухають новими злочинами – масовими репресiями, гулагами, голодоморами.

Микола Хвильовий вкладае в уста Аглаi думки, якi характеризують Дмитрiя Карамазова, хоча насправдi це самоаналiз автора, чесна оцiнка своеi життевоi долi: «Карамазова захопила соцiальна революцiя своiм розмахом, своiми соцiальними iдеалами, що iх вона поставила на своему прапорi. В iм’я цих iдеалiв вiн iшов на смерть – i пiшов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусив себе почувати Дмитрiй Карамазов, коли вiн, попавши в так зване «соцiалiстичне» оточення, побачив, що з розмаху нiчого не вийшло й що його комунiстична партiя потихесеньку та полегесеньку перетворюеться на звичайного собi «собiрателя землi руськоi» i спускаеться, так би мовити, на тормозах до iнтересiв мiщанина-середнячка.

Це вже занадто, бо, на погляд Карамазова, цей середнячок завжди стоiть i стояв грiзною примарою на путях свiтового прогресу, i, значить, на його погляд, до справжнього соцiалiзму» (2, роздiл ІХ).