Санаторійна зона

Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня – надменна, княжата – в темрявi столiтнiх дубiв.

І в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу грандiознiсть i красу третьоi молодостi минулих шляхетних лiт.

Це чiткий перламутр на бенкетi дикоi голодноi краiни.

І я, зовсiм чужа людина, бандит – за одною термiнологiею, iнсургент – за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети, i в моiй душi нема й не буде гнiву. І це зрозумiло:

– Я – чекiст, але я i людина.

Темноi ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маеток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi, – за пiдворотнi, у канареечний замок, темноi ночi в моему надзвичайному кабiнетi збираються моi товаришi.

Це новий синедрiон,[23 - [xxiii] (#_ednref23)Синедрiон – збори, рада старiйшин у давнiй Іудеi. У християнськi часи частiше вживаеться iронiчно як зборище, неправедний суд (наприклад, над Ісусом).] це чорний трибунал комуни.

Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть.

Обиватель:

– Тут засiдае садизм!

Я:

– …(мовчу).

На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б’е годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.

Моi товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тiльки дальнiй вокзальний рiжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.

Моiх товаришiв легко пiзнати:

доктор Тагабат,

Андрюша,

третiй – дегенерат (вiрний вартовий на чатах).

Чорний трибунал у повному складi.

Я:

– Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс!

З дальнiх покоiв виходять лакеi i також, як i перед князями, схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i ставлять на стiл чай. Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат.

Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу несила досягти навiть чвертi кабiнета. У височинi ледве манячить жирандоль.[24 - [xxiv] (#_ednref24) Жирандоль – розкiшний висячий свiчник, люстра (фр.

).] В городi – тьма. І тут – тьма: електричну станцiю зiрвано.

Доктор Тагабат розвалився на широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину й надто високий лоб. За ним iще далi в тьму – вiрний вартовий iз дегенеративною будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю:

– у дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс.