Санаторійна зона

Менi вiн завше нагадуе каторжника, i я думаю, що вiн не раз мусив стояти у вiддiлi кримiнальноi хронiки.

Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i зрiдка тривожно поглядае на доктора. Я знаю, в чому справа.

Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в чека, проти його кволоi волi. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергiйно розписатись пiд темною постановою —

– «розстрiлять»,

завше мнеться, завше розписуеться так:

не iм’я i прiзвище на суворому життевому документi ставить, а зовсiм незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський iероглiф, хвостик.

Я:

– Дiло все. Докторе Тагабат, як ви гадаете?

Доктор (динамiчно):

– Розстрiлять!

Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарештi, тремтячим i непевним голосом, каже:

– Я з вами, докторе, не згодний.

– Ви зi мною не згоднi? – i грохот хриплого реготу покотився в темнi княжi покоi.

Я цього реготу чекав. Так завше було.

І в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ моеi матерi…

– …«Розстрiлять»???

І мати тихо-зажурно дивиться на мене.

…Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить мiдь: то б’е годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. За портьерою в скляних дверях стоiть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворотень.

…Доктор Тагабат нажав кнопку.

Тодi лакей приносить на пiдносi старi вина. Потiм лакей iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.

Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадаеться туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В iхнiх руках пляшки з вином, i вони його п’ють пожадливо-хижо.

Я думаю: «так треба».

Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все пориваеться щось сказати. Я знаю, що вiн думае: вiн хоче сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять, що це – вакханалiя i т. д., i т. д.

Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!

Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав свое прiзвище пiд постановою —

«розстрiлять», —

мене раптово взяла розпука.