Санаторійна зона

Горбун задумливо дивиться в присмерк i каже:

– Бачиш? Завше так: паровики чогось суетяться, шиплять, свистять, гудуть. А навкруги – бруд, грязь… Що це? Не знаеш? А коли паровик, минувши депо, вилiтае в степ, вiн кричить не то радiсно, не то журливо: «Гу-гу-гу!..» І от недалеко спускають пари: «Чох-чох!..» А я чомусь думаю, що паровик гудить спроволока так: «Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!»

І Альоша провiв «капебеу», мов голодний вовк у голоднiм i дикiм степу.

Льоля сказала:

– Ти, Альошо, фантазер. От i все.

Товариш Огре сказав:

– Так, вiн фантазьор.

Але вiн художник. Це правда: паровик у степу кричить «капебеу». Я теж думав про це, але я не найшов образа. Ти, Альошо, художник.

Тодi некрасивий карлик iще сказав:

– А пар по насипу стелеться – ви знаете чому?… Коли потяг мчить од семафора – ви знаете чому?

І засмiявся тихо й щиро.

Товариш Огре спитав:

– А чому?

…Альоша не говорив i ще смiявся тихо й щиро й дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу.

…Сказала й Льоля:

– Ну говори…

…Вже зовсiм присмерк.

І далеко, за паровиками, що шиплять, свистять, за брудом вугiлля й пару, далеко фуркнув зелений вогонь семафора. І був такий нетутешнiй, нiби химерний вартовий забутих заулкiв города…

А далi степи причаiлись на глухих неосяжних гонах.

Із станцii вилетiв потяг й кричав на ввесь степ:

– Гу-у!..

…Альоша не сказав чому i знову переписував героiчну п’есу для Льолi… А Льоля бiля вiкна й поспiшно пришивала до панталонiв (бiлих як снiг) мереживо.

Бо Льоля, хоч i сама прала панталони, але без бiлих, як снiг, панталонiв ходити не могла, i без мережива на панталонах.

…Запалили електрику.

Посерединi – залiзна пiчка, а збоку – рояль. А ще збоку бiля стiни – туалетний столик. Їдять мало. Інодi Льоля радить, жартуючи, в помкомгол. Але це буквально. А втiм, без одеколону нiхто не може: нi Льоля, нi Ізмайло, нi навiть Альоша.

На туалетнiм столику й художнi фiгурки. Льоля ще з першого курсу (курси покинула – революцiя) купувала й любила туалетнi прибори, щоб пахло вiд неi молодiстю, радiстю, гiмназiею, закоханими вечорами, коли хочеться кохати й без кiнця когось невiдомого, де малинник, де крижовник, де, може, ходять серпанковi тiнi забутих дiвчат iз забутого теремка, де цiлий свiт минулого.

…Товариш Огре похапцем рiзав на маленькi шматки маленький шматок бiлого хлiба й дивився у вiкно, де стояв зелений вогонь семафора… І знову у вечорових сутiнках степу шипiли, свистiли й вовтузились паровики.