Санаторійна зона

…Товариш Огре й горбун iшли поруч. Альоша iронiчно подивився у вогку заквартальну даль i зiтхнув. Потiм спитав:

– Ізмайле, ти на мене сердишся?

Товариш Огре сказав:

– Нi.

– А коли нi, то скажу тобi: нудно менi, Ізмайле, i скоро я умру.

Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика i не бачив: жартуе вiн? І в сiрих потоках мряки, що йшла на город, знову пiзнавав Голгофу, коли вели легендарного Христа на Голгофу.

І спитав – трохи патетично – товариш Огре:

– Скажи, Альошо: ти не знаеш, в чому полягае краса й радiсть земноi муки?

– Не знаю.

– А я гадав, що ти знаеш, бо ти, Альошо, художник.

…Пiдходили до Тайгайського мосту.

Вночi пiд Тайгайським мостом стихають паровики, тiльки бiля депо чути задумане шипiння.

…Над Тайгайським мостом – далекi – зорянi верхiв’я, i iх прикрив туман.

…Ішов Новий рiк.

Почався не зовсiм весело, i, коли гадати на водi, з воском i як Свiтлана, – не весело на цiлi довгi – короткi мiсяцi.

…Крiзь мряку, туди в степ, маячiв зелений огонь семафора.

…Льоля пройшла вже Тайгайський мiст i стукала в дверi.

Раптом iз станцii вилетiв потяг.

…А коли увiйшли в кiмнату, чули, як далеко в степу кричав паровик:

– Гу-у!..

…Сказав товариш Огре:

– Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин.

Сказала Льоля:

– Води в графинi нема. Хай набере з крана.

Горбун пiдiйшов до столика, де лежали героiчнi п’еси, i взяв склянку. Потiм некрасивий карлик Альоша подумав, що завтра йому треба йти в райком.

…А за стiною мадам Фур’е, очевидно, взяла вiолончель.

І знову чути було зажурну пiсню з Бордо – з далекого города загоризонтноi Францii.

Мадам Фур’е, мабуть, стрiчала Новий рiк.

Санаторiйна зона[32 - [xxxii] (#_ednref32) Вперше пiд такою назвою повiсть надрукована у журналi «Червоний шлях» (1924. – № 3), того ж року вийшла у збiрцi «Осiнь». Востанне, вже пiд назвою «Повiсть про санаторiйну зону», з присвятою С. Пилипенковi видана у т.

II «Творiв».Подаемо найповнiший текст за першодруком з урахуванням деяких подальших стилiстичних авторських виправлень (переважно на шляху уникнення кальок з росiйськоi).]

Сергiю Пилипенковi

Із щоденника хвороi: «…i стоiть той тихий осiннiй сум, що бувае на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злiтае з печальноi бiлоногоi берези, коли глибокою пустелею вiдходить голубе небо у невiдомий дальнiй димок…» – Але я, власне, не про це.