Санаторійна зона

Теплий хмiль iз голови перейшов йому в нутро, i вiдчував горбун, що наростае в грудях, накипае щось, i дивився на красивих дiвчат уже злiсно й спорзно. Але раптом усе туманилось – тодi виростали перед очима дикi поля й розстрiляний горизонт, – i от загорiвся захiд. Вечiр. Перепелиний бiй, i так незносно пахне трава.

…– Чого ви замислились?

До Альошi пiдiйшла некрасива жiнка, яка залишила свою дiвчинку в сусiднiй кiмнатi. Некрасива жiнка, граючи очима, сiла бiля горбуна.

…– Сiла?

– Сiла!

…Тодi некрасивий карлик спитав злiсно й яро:

– Чого я задумався?

І плюнув в обличчя некрасивоi жiнки.

…Ішла друга година. Дехто пiшов уже в сусiдню кiмнату й там заснув. Але бiльшiсть сидiла за столом.

Льоля ще випила трохи, й була вже весела, i говорила про постановку пародii на «Лiлюлi». Товариш Огре мовчки слухав товариша Пупишкiна.

…Тодi пiдiйшов до столу Альоша й сiв бiля Льолi. Дехто дивився у вiкно, де мрiяло небо…

Фiнал

…Некрасивий карлик сказав голосно – i всi стихли:

– От що: хочу новину сказати… Знаете, як гудить паровик, коли вилiтае в далекий степ?…

Ви думаете так: гу-у-у?…

Льоля сказала:

– Ну, да… Вiн чудово придумав.

Всi причаiлись, слухали.

…Тодi некрасивий карлик голосно й схвильовано сказав:

– Коли паровик вилiтае в далекий степ, коли вiн пролетить зелений семафор, тодi вiн назад кричить так: в п… – у-у!

Альоша так чiтко протягнув на «у» площадне слово, що майже всi пiдскочили.

Льоля фуркнула.

Всi фуркнули.

Товариш Пупишкiн закричав:

– Скорiш ведiть його… вiн п’яний!..

Товариш Огре пiдвiвся:

– Альошо, ходiм додому…

Льоля збентежено пiдiбрала волосся й здивовано дивилася на Альошу.

…Некрасивий карлик мовчав.

Епiлог

До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так знервував Альошин вчинок, що вона не могла йти з ним поруч. І Льоля побiгла вперед.

В центрi города о другiй годинi зимою в п’ятiм роцi новоi ери, пiд Новий рiк по новому стилю, «в стилi» уесесер – шумували вулицi…

.

…І думалось, що савояри – убогi люди, якi уходять iз гiр на чужину на заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя —

безмежна кармазинова рiка i протiкае вона по вiках невiдомо вiдкiля й невiдомо куди.

…Далi шум стихав.

I нарештi зовсiм стих, коли наблизились до робiтничого поселку.

З пiвдня на город насiдав туман.