Пармський монастир

Тюремниця навiть запропонувала сховати Фабрiцiо у своiй спальнi: вранцi звiдти йому легше втекти.

На зорi, ще не розвиднiло, розчулена жiнка сказала Фабрiцiо:

– Дорогенький, ти замолодий для такоi паскудноi справи. Послухай мене, кинь ти все це!

– З якоi речi? – вiдповiв Фабрiцiо. – Хiба захищати вiтчизну – злочин?

– Годi-бо! Нiколи не забувай, що життя тобi врятувала я. Справа твоя очевидна – тебе напевне розстрiляли б. Але ж дивись, не пробалакайся, а то через тебе ми з чоловiком втратимо мiсце. І краще нiкому не повторюй вигадки, що ти мiланський дворянин, переодягнений на торговця барометрами, це чисте безглуздя.

А зараз слухай мене уважно. Я тобi дам мундир того гусара, який позавчора помер у нашiй в'язницi. Намагайся менше розмовляти, а вже як якийсь вахмiстр чи офiцер причепиться, почне допитувати, кажи, що ти занедужав у дорозi й лежав у селянському домi, що селянин з жалю пiдiбрав тебе, коли ти тiпався вiд лихоманки в придорожньому ровi. Якщо тобi не повiрять, додай, що ти вiдстав вiд полку. Тебе, хоч-не-хоч, можуть арештувати, бо в тебе вимова не наша, то ти скажи, нiби ти п'емонтець,[79 - П'емонтець – житель П'емонту, iталiйськоi областi, яка межуе зi Швейцарiею та Францiею.] призваний до вiйська, залишився торiк у Францii, – словом, ще вигадай що-небудь.

Вперше по тридцяти трьох днях обурення Фабрiцiо зрозумiв, через що йому довелось поневiрятися. Його вважали за шпигуна! Вiн почав переконувати наглядачку, настроену того ранку нiжно. І поки фламандка, озброена голкою, вшивала гусарський мундир, для Фабрiцiо заширокий, вiн досить доладно розтлумачив цiй жiнцi свою iсторiю.

Вона слухала вражено, але на хвилинку повiрила: вигляд вiн мав такий наiвний, i гусарське обмундирування так личило йому!

– Якщо тобi вже закортiло воювати, – мовила вона, наполовину переконана в його щиростi, – треба було в Парижi записатись до якогось полку. Поставив би вахмiстровi вина, i вiн би тобi все влаштував.

Багато корисних порад, як поводитися надалi, дала тюремниця Фабрiцiо, i нарештi, коли на свiт благословило, випустила його надвiр, сотнi разiв змусивши заприсягтися, що вiн нiколи i нi за яких обставин не згадае ii iменi.

Не встиг Фабрiцiо, з гусарською шаблею при боцi, бадьорим кроком вийти з мiстечка, як його огорнули сумнiви. «Ну ось, – думав вiн, – я iду в мундирi i з подорожньою якогось гусара, померлого в тюрмi. А його, кажуть, запроторили за те, що вiн украв корову й срiбний столовий набiр.