Пармський монастир

– Продайте менi всю почату пляшку, – сказав вiн маркiтантцi.

– Всю? А знаеш, скiльки це коштуе такого дня, як сьогоднi? Десять франкiв!

Зате, коли Фабрiцiо наздогнав галопом ескорт, вахмiстр гукнув:

– Ха-ха! Горiлочки нам привiз! Того ти й чкурнув? Давай!

Пляшка пiшла по руках, останнiй, хто допив, пiдкинув пляшку в повiтря й гукнув Фабрiцiо:

– Дякую, товаришу!

Тепер усi дивились на Фабрiцiо прихильно. З серця його нiби камiнь спав: серце вiн мав нiжне, чутливе до людськоi доброзичливостi.

Нарештi супутники перестали косувати на нього, i вони знайшли спiльну мову. Фабрiцiо зiтхнув на повнi груди i вже невимушено запитав у вахмiстра:

– А якщо капiтан Телье загинув, де ж менi тепер шукати сестру?

Кажучи так смiливо «Телье» замiсть «Менье», вiн уявляв себе юним Макiавеллi.[92 - Макiавеллi Пiкколо (1469–1527) – iталiйський державний дiяч i полiтик, якому належить крилатий вислiв. «Мета виправдовуе засоби».]

– Дiзнаешся сьогоднi ввечерi, – вiдповiв вахмiстр.

Ескорт рушив знову i слiдом за маршалом помчав до пiхотних дивiзiй.

Фабрiцiо, випивши зайве, вiдчував, що геть сп'янiв, його похитуе в сiдлi. Але тут йому дуже доречно згадалась порада кучера, що возив його матiр: «Якщо перебрав через край, рiвняйся на коня попереду, i роби те, що робить сусiд».

Маршал рушив до кавалерiйських частин, довгенько пробув там i наказав iти в наступ. Проте наш герой уже годину-другу не зовсiм тямив, що дiеться навколо. Непереборна дрiмота змагала його, i, коли кiнь пускався чвалом, вiн гуцав на сiдлi, як лантух.

Тут вахмiстр крикнув своiм гусарам:

– Гей, сучi дiти, повилазило вам, чи що?… Імператор!

Вершники, як стiй, гаркнули на все горло:

– Хай живе iмператор!

Герой наш, звiсно, отямився i витрiщив очi, але побачив тiльки генералiв, що скакали верхи на чолi ескорту. Обличчя заважали розгледiти довгi гриви, розмаянi на шишаках драгунiв[93 - Драгуни – кiннi полки, здатнi дiяти i як пiхотинцi.] iмператорського почту.

«Так я й не побачив, не побачив iмператора на полi бою.

А все через оту кляту горiлку!»

На цю думку Фабрiцiо зовсiм протверезiв.

Спустились на залитий водою шлях. Конi жадiбно тяглися мордами до калюж.

– То це iмператор проiхав? – запитав Фабрiцiо в сусiда.

– Авжеж. Той, у котрого мундир без усяких прикрас. Як же це ти не помiтив його? – доброзичливо промовив гусар.

Фабрiцiо страх як кортiло наздогнати iмператорський кортеж i пристати до нього.