Пармський монастир

Яке щастя бути на вiйнi, битись разом з таким героем! «Адже саме для цього приiхав я до Францii. І я мав право це зробити: генералiв я супроводжую лише тому, що моему коневi заманулось поскакати слiдом за ними».

Залишитися з ескортом Фабрiцiо вирiшив лише тому, що його новi товаришi дивились на нього привiтно. Вiн почав уже вважати себе щирим приятелем цих солдатiв, з якими скакав кiлька годин. Вiн уже уявляв, як iх поеднае шляхетна приязнь героiв Тассо та Арiосто. А якщо пристати до iмператорського почту, доведеться знов шукати знайомства.

Та ще там його зустрiнуть зле, iмператора оточують драгуни, а на ньому гусарський мундир, як i на всiх, хто супроводив маршала. Гусари ж дивились на Фабрiцiо так лагiдно, що вiн раював, вiн би тепер i небо прихилив своiм новим товаришам; душею й думками вiн витав у високостi. Вiдколи вiн вiдчув себе серед приятелiв, усе довкола зразу змiнилося. Вiн умирав вiд бажання розпитати гусарiв. «Нi, хмiль ще не вивiтрився, – переконував вiн себе.  – Не забувай, що тобi казала тюремниця!»

Коли ескорт вибрався з яру, Фабрiцiо помiтив, що маршал Ней десь зник, загiн вiв iнший генерал, високий, щуплий, з суворим лицем i грiзним поглядом.

Генерал цей був не хто iнший, як граф д'А ***, той, хто 15 травня 1796 року звався лейтенантом Робером. Як би вiн радiв зустрiчi з Фабрiцiо дель Донго!

Перед очима Фабрiцiо уже давно не бризкало чорне груддя пiд градом гарматних ядер. А коли пiд'iхали до кiрасирського полку й зупинились позаду, вiн почув, як картеч заторохтiла по панцирах.

Кiлька душ упало.

Сонце вже сiдало, коли загiн, вискочивши з глибини улоговини, видерся на положистий пагорб заввишки три-чотири фути i поiхав виораним полем. Фабрiцiо почув позаду дивний звук. Вiн обернувся й побачив, що четверо гусарiв попадали разом iз кiньми. Сам генерал теж звалився додолу, але пiдвiвся на ноги, весь забризканий кров'ю. Фабрiцiо подивився на гусарiв, трое билися в корчах, четвертий опинився пiд конем i гукав: «Витягнiть мене, витягнiть!» Вахмiстр i трое гусарiв позлазили з коней, щоб пiдсобити генераловi, генерал, спираючись на плече ад'ютанта, спробував ступити кiлька крокiв.

Вiн намагався вiдiйти вiд свого коня, – той, лежачи на землi, несамовито бився в корчах.

Вахмiстр пiдiйшов до Фабрiцiо, i тiеi хвилини наш герой почув, як позаду, над самим його вухом, хтось сказав:

– Тiльки оцей-от ще здатний скакати.