Пармський монастир

Признайтеся, хто ви такий насправдi?

Вiдповiв Фабрiцiо не зразу. Вiн думав про те, що навряд чи знайде вiрнiших друзiв, ладних допомогти йому доброю порадою, а йому так потрiбна добра порада. «Ми незабаром ввiйдемо в фортецю, комендант захоче довiдатись, хто я такий, i мене посадять за грати, якщо з моеi вiдповiдi побачать, що в четвертому полку гусарiв я нiкого не знаю, хоча й ношу мундир цього полку». Кому-кому, а Фабрiцiо, австрiйському пiдданцевi, було добре вiдомо, як багато важить паспорт. Навiть його рiднi, родовитi дворяни, святенники та ще прибiчники переможцiв, разiв двадцять мали халепу через паспорт.

Тому запитання маркiтантки не образило Фабрiцiо. Пiдшукуючи французькi слова, щоб розтлумачити все зрозумiлiше, вiн вiдповiв не вiдразу, а зацiкавлена маркiтантка додала, щоб заохотити його:

– Капрал Обрi i я дамо вам добру пораду, як поводитися.

– Я не маю сумнiву в цьому, – вiдповiв Фабрiцiо. – Мене звати Вазi, я генуезець. Моя сестра, вiдома в Генуi красуня, вийшла замiж за французького капiтана.

Менi лише сiмнадцять рокiв, i сестра запросила мене пожити в неi, щоб подивитися Францiю i трохи обтесатися. В Парижi я вже ii не застав i, довiдавшись, що вона супроводжуе вiйсько, приiхав сюди. Я шукав ii скрiзь i не мiг знайти. Мiй акцент здався солдатам пiдозрiлим, i мене заарештували. Грошi тодi в мене водилися, я сунув жандармовi золотого, i вiн дав менi чужу подорожню, мундир i сказав: «Тiкай! Але дай слово, що нiколи не назвеш мого iменi».

– А як його звати? – спитала маркiтантка.

– Я ж присягнувся! – вiдповiв Фабрiцiо.

– Вiн мае рацiю, – втрутився капрал. – Звiсно, той жандарм пройдисвiт, але наш товариш не повинен виказувати його. А як звати капiтана, чоловiка твоеi сестри? Ми можемо розшукати його, якщо знатимеш прiзвище.

– Телье, капiтан четвертого гусарського полку, – вiдповiв наш герой.

– Виходить, тебе пiдвiв акцент? – якось лукаво запитав капрал. – Солдати подумали, що ти шпигун?

– Авжеж. Яке паскудство! – вигукнув Фабрiцiо, свiтячи очима.

 – Це я шпигун! Коли я люблю iмператора i французiв! Ця образа обурюе мене найбiльше!

– Помиляешся, образи тут нема. Нiчого дивного, що солдати засумнiвалися, – поважно заперечив капрал.

І вiн повчальним тоном розтлумачив, що в вiйську кожен повинен належати до якоiсь частини й носити ii мундир, iнакше подумають, що ти шпигун. Шпигунiв ворог пiдсилае безлiч, у цiй вiйнi кругом запроданцi. З очей Фабрiцiо спала полуда.