Пармський монастир

Вiн пiдвiв голову – дим валив iз двох вiкон над стайнею, дах повивали чорнi клуби завихреного диму. Вночi не менше сотнi втiкачiв набилося в корчму «Бiлий кiнь», усi вони кричали й лаялися. П'ятеро-шестеро, як устиг розгледiти Фабрiцiо, були зовсiм п'янi. Один з юрби хотiв затримати його i кричав:

– Ти куди ведеш мого коня?

Вiдмахавши чверть лье, Фабрiцiо обернувся й побачив, що його нiхто не переслiдуе. Будинок палав. Фабрiцiо впiзнав мiст, згадав про свою рану i лише тодi вiдчув, як пашить рука i боляче стягують ii бинти.

«А що сталося iз старим полковником? Вiн дав свою сорочку, щоб перев'язати менi руку».

Але цього ранку наш герой поводився напрочуд спокiйно: звичних романтичних поривань позбавила його велика втрата кровi.

«Праворуч! – скомандував вiн собi. – І гайда!»

Фабрiцiо спокiйно поiхав понад берегом по дорозi, яка нижче мосту звертала праворуч. Йому згадалися поради доброi маркiтантки. «Оце друг! – думав вiн. – Яка щира душа!»

Пiсля години iзди вiн вiдчув кволiсть. «Що це зi мною? Невже я зомлiю? – подумав вiн.

 – Якщо я втрачу свiдомiсть, у мене вкрадуть коня, та, може, ще й роздягнуть, i тодi прощавай, моя скарбнице!» Йому вже бракувало сили правити конем, вiн лише намагався якось утриматися в сiдлi. Його блiдiсть помiтив якийсь селянин, що копав бiля дороги, i поспiшив пiднести йому склянку пива i кусень житнього хлiба.

– Подивився я на вас, – сказав селянин, – думаю: блiдий який! Мабуть, iз тих, що були вчора пораненi у великiй битвi.

Допомога прийшла як нiколи доречно.

Коли Фабрiцiо пiднiс до рота хлiб, в очах йому вже потемнiло i в головi запаморочилося. Пiдкрiпившись, вiн подякував селяниновi i спитав:

– Де я зараз?

Селянин пояснив, що звiдси три лье до мiстечка Зондерс,[101 - Зондерс – мiстечко в Бельгii, населене фламандцями.] де вiн може знайти допомогу. Фабрiцiо дiстався туди, майже нiчого не тямлячи, намагаючись лише не впасти з коня. Побачивши розчинену браму, вiн в'iхав у двiр. То була корчма «Скребло». З будинку одразу вибiгла опасиста господиня.

Тремтячим з жалю голосом добра жiнка гукнула на допомогу. Двi молодi дiвчини допомогли йому злiзти з коня, i ледве вiн спiшився, як одразу зомлiв. Покликали хiрурга, той пустив йому кров. Кiлька днiв Фабрiцiо не вiдчував, що з ним роблять: вiн лежав у забуттi.

Колота рана в стегнi могла загноiтися. Повертаючись до тями, хлопець просив подбати про його коня. Вiн раз у раз повторював, що добре заплатить, i це ображало добру господиню та ii дочок.