Пармський монастир

Вона приходила тепер на берег, щоб марити про повернення до блискучого й незвичайного життя, яке, всупереч усiй очевидностi, ставало для неi можливим. Графиня бачила себе на мiланському Корсо щасливою й веселою, як за правлiння вiце-короля. «Молодiсть чи принаймнi кипуче життя знов повернеться до мене!»

Буйна уява iнодi приховувала вiд неi дiйснiсть, але нiколи вона не мала свiдомого самообману, викликаного боягузтвом. Ця жiнка насамперед була щира з собою. «Шаленства уже трохи не для мого вiку, а заздрощi, такi ж слiпi, як i кохання, можуть отруiти менi життя в Мiланi.

Моя шляхетна бiднiсть i вiдмова руки двом багатiям пiсля чоловiковоi смертi викликали пошану до мене. Мiй бiдолашний Моска не мае й двадцятоi частки того багатства, яке клали до моiх нiг два бовдури – Лiмеркатi i Нанi. Скромна вдовина пенсiйка, вибита на превелику силу, нiяких служникiв (скiльки це викликало розмов!), кiмнатка на шостому поверсi, а бiля брами двадцять екiпажiв – усе це становило колись небуденне видовище. Але хоч би як умiло я поводилася, менi доведеться пережити чимало прикрих хвилин, коли я вернуся до Мiлана, маючи лише вдовину пенсiю, а житиму заможно, як буржуа, на п'ятнадцять тисяч ренти, яка збережеться у графа Моски пiсля вiдставки. Моi заздрiсники дiстануть грiзну зброю: граф одружений, хоча давно вже не живе з дружиною. В Пармi про розлучення всi знають, але мiланцi почують про нього вперше, i цей розрив припишуть менi. Тож прощавай, чудовий театре Ла Скала, прощавай, предивне озеро Комо!»

Незважаючи на всi цi можливi прикрощi, графиня прийняла б графову пропозицiю пiти у вiдставку, якби мала хоч маленький маеток.

Вона вважала себе немолодою жiнкою i боялася двора. Але ось що здасться неймовiрним по цей бiк Альп: ради неi граф справдi охоче подав би у вiдставку, принаймнi вiн зумiв переконати в цьому свою кохану. В кожному листi вiн iз шаленою, з дедалi бiльшою жагою благав ii про нове побачення в Мiланi i нарештi домiгся ii згоди. «Присягатися, що я палко кохаю вас, я не буду, я не хочу брехати, – сказала йому графиня, прибувши до Мiлана.  – Я була б рада покохати так, як кохала в двадцять два роки, але менi вже за тридцять. Я бачила, як на очах розвалювалося те, що здавалось менi вiчним! Але я вiдчуваю до вас нiжну дружбу, безмежну довiру i ставлю вас над усiх чоловiкiв». Графиня гадала, що каже цiлком щиро, а проте наприкiнцi своiх запевнень вона дещо покривила душею. Фабрiцiо, при бажаннi, можливо, взяв би гору над усiма iншими в ii серцi.