Пармський монастир

Граф придумав гарний вихiд, щоб не розсердити маркiза дель Донго, який не любив платити за доставку листiв у маеток: вiн посилав листи кур'ером, який здавав iх на пошту в Комо, Лекко, Варезе або в якомусь iншому гарному мiстечку на березi озера. Вiдповiдь граф сподiвався одержувати з тим самим кур'ером i домiгся мети.

Для графинi днi приiзду кур'ера скоро стали подiею. Кур'ер привозив квiти, фрукти, маленькi подарунки, що не мали цiнностi, але були зворушливi. Спогад про графа пов'язувався з думкою про його велику владу.

Графиня зацiкавлено слухала всi вiдгуки про нього. Його здiбностям вiддавали належне навiть лiберали.

При пармському дворi граф вважався головою партii запеклих монархiстiв, i звiдси йшла його лиха слава, тодi як партiю лiбералiв очолювала маркiза Раверсi, багатiйка й iнтриганка, здатна на все, навiть на успiх. Партiю, усунену вiд влади, принц намагався не позбавляти надiй. Вiн знав, що, навiть сформувавши кабiнет мiнiстрiв з гостей салону панi Раверсi, вiн завжди залишиться володарем.

Про цi iнтриги в Грiантi розповiдали безлiч подробиць. Вiдсутнiсть графа Моски, людини, на загальну думку, обдарованоi та енергiйноi, дозволяла забувати про його пудрене волосся – символ усього косного й нудного. Це була дрiбниця, просто нiсенiтниця, один з придворних обов'язкiв, тодi як сам Моска грав дуже значну роль при дворi.

– Двiр – це щось безглузде, але потiшне, – казала графиня братовiй дружинi. – Це як цiкава картярська гра: в нiй треба дотримуватися певних правил.

Хiба правилами гри в вiст хтось стане обурюватися? А звикнувши до них, як приемно оголосити противниковi великий шлем.

Про автора численних люб'язних послань графиня думала часто, i той день, коли надходив лист, ставав для неi святом. Вона брала човна й вирушала читати листа в якомусь чарiвному куточку над озером: у Плiньяну, в Белано або у Сфондратський гай. У розлуцi з Фабрiцiо цi листи нiби трохи ii втiшали. Не виникало сумнiву, що граф дуже закоханий, i через мiсяць вона вже думала про нього з почуттям нiжноi дружби.

Граф Моска зi свого боку майже щиро запевняв у листах, що ладен подати у вiдставку, кинути мiнiстерський портфель i прожити з нею життя до кiнця днiв у Мiланi чи десь-iнде. «Моi статки – чотириста тисяч франкiв, – додавав вiн, – отже, ми матимем п'ятнадцять тисяч лiврiв прибутку».

«Знову ложа, своя карета i таке iнше», – подумала графиня. Це були приемнi марення. Вона знову втiшалася чудовими краевидами озера Комо.